Коли я дедалі глибше переконувався у важливості відповідальності пастирів за пастирську опіку над своїм стадом, то водночас стикався з іншим викликом: пастирям також доручено виконання важливих завдань на загальноцерковному рівні. Та все ж основою пастирського служіння має залишатися особистий догляд і турбота про окремих членів церкви.
Термінологія «макропастирство» і «мікропастирство» покликана допомогти церковним лідерам краще зрозуміти та розрізняти ці два напрями служіння — всеохопний і особистий — які не суперечать одне одному, а навпаки, доповнюють.
Підставу для такого розрізнення можна побачити у зворушливому прощанні Павла з ефеськими пресвітерами. Він нагадав їм, що «не ухилявся ні від чого, що вам корисне, аби говорити вам і навчати вас прилюдно і по домах» (Дії 20:20). Служіння Павла не обмежувалося лише публічними проповідями — воно охоплювало також приватні розмови. Воно було не лише загальним, а й особистим. І саме цей баланс є необхідною умовою ефективного пастирського служіння. Його добре ілюструє розрізнення між макро- та мікропастирством.
Макропастирство стосується тих важливих функцій лідерства, які охоплюють усе церковне тіло. Йдеться про відповідальність старійшин здійснювати «нагляд» за всім стадом загалом. У фокусі — потреби всієї церкви як цілого. Для здоров’я церкви необхідно, щоб пастирі приймали важливі рішення, формували бачення та виконували адміністративні функції. Як побачимо далі, усі ключові пастирські обов’язки мають як макро-, так і мікровиміри. Наприклад, у сфері «нагодування» стада, макропастирство передбачає відповідальність пастирів за нагляд над загальним учительським і проповідницьким служінням церкви.
Мікропастирство ж стосується особистого служіння пастирів серед пастви. Йдеться про турботу про конкретних людей, за яких вони несуть відповідальність. Якщо повернутися до прикладу з «нагодуванням», то мікропастирство — це служіння Слова на рівні окремих людей і сімей. У центрі уваги — налагодження стосунків із вівцями та виконання пастирських функцій на особистісному рівні.
На жаль, багато хто погоджується служити як пастир, помилково вважаючи, що його покликання стосується виключно макро- чи загальних завдань. Насправді ж, більшість програм лідерського навчання для майбутніх служителів орієнтовані саме на ці макрофункції. Як наслідок, ми шукаємо й залучаємо таких пастирів, які сприймають себе насамперед як «приймачів рішень», а не як «люблячих душ пастирів». Це не означає, що ці функції виключають одна одну. Але серйозну загрозу для духовного здоров’я церкви становить ситуація, коли пастирі не мають особистих стосунків з вівцями. Як, зрештою, можна ефективно служити на макрорівні, не знаючи стану людей на мікрорівні? Насправді ж, саме насіння, посіяне в особистому служінні серед овець, приносить плід у формі ефективнішого макрослужіння.
Примітка редактора: Це уривок з книги Тіма Вітмера «Пастир-лідер».
