Минулого разу ми розглянули біблійне обґрунтування для того, щоб займатися учнівством, і поставили питання: «Чому ми не підкоряємось заповіді Господа?» Я припустив, що «дешева благодать» є однією з основних причин.
Дозвольте мені запропонувати ще дві причини, чому наше учнівство є таким поверхневим.
1. Наші церкви прогинаються під невіруючих і цим самим шкодять віруючим
Жодна церква не зробила більше для дослідження та розвитку служіння, яке орієнтоване на невіруючих, ніж церква Willow Creek у Чикаго. Вперше вони почали пристосовувати свої богослужіння спеціально для невіруючих 30 років тому.
Але в 2008 році вони опублікували результати чотирирічного дослідження про те, наскільки ефективно вони виконували заклик Ісуса робити учнів (Мт. 28:19). Вони дійшли висновку, що через три десятиліття їм потрібно було перейти від служіння, орієнтованого на невіруючих, до служіння, яке зосереджувалося б на тому, щоб максимально допомагати віруючим зростати у вірі: від служіння, орієнтованого на невіруючих, до служіння, сфокусованого на віруючих.
Церква Willow Creek зрозуміла (нелегким шляхом), що ми не можемо служити двом господарям.
Якщо наш фокус завжди на тому, щоб задовольняти невіруючих, ми не будемо зростати в учнівстві. Наше духовне харчування в церкві обмежуватиметься молоком, і наше зростання буде уповільнюватись, оскільки ми ніколи не отримаємо можливості споживати тверду їжу.
Автор Послання до Євреїв різко критикує віруючих, які так і не просунулися далі, ніж «початкові принципи Слова Божого»:
«Адже ви, з огляду на вік, мали би бути вчителями, однак знову потребуєте, щоби хтось вас навчав початкових принципів слів Божих, – потребуєте молока, а не твердої їжі. Адже кожний, хто вживає молоко, ще недосвідчений у слові праведності, оскільки є немовлям. А тверда їжа – для дорослих, які мають вироблені звичкою почуття розрізняти добро і зло» (Євр. 5:12-14).
Щоб було зрозуміло, я не кажу, що немає місця для служінь, які орієнтовані на шукачів. Наприклад, святкові богослужіння. Але якщо це наш загальний підхід кожного тижня, християни не чутимуть глибоких істин про Бога, їхнє учнівство залишатиметься поверхневим, і, як наслідок, вони будуть практично нездатні займатись учнівством.
Нам не потрібно боятися, що, якщо наші богослужіння сфокусовані і зорієнтовані на віруючих, то наші церкви більше не говоритимуть до невіруючих. Адже ми все одно проповідуватимемо Євангеліє. І Євангеліє, яке підтримує і зрощує віруючих, — це те ж саме Євангеліє, яке промовляє до невіруючих і веде їх до покаяння.
Отже, для того щоб була користь як для віруючих, так і невіруючих, ми повинні проповідувати Євангеліє кожного тижня — в кожному служінні, незалежно від того, який у нас текст. Ісус говорив, що все Писання свідчить про Нього (Ів. 5:39). Тому навіть якщо ми будемо рухатися у проповідях по книзі Левит, давайте проповідувати її так, як це робив Ісус: як вказівку на викуплення, яке є в Ньому.
Звісно, якщо ми зациклені на намаганні бути зручними для невіруючих, є велика ймовірність, що ми взагалі ніколи не будемо проповідувати на книгу Левит — або будь-яку іншу частину Писання, яку ми вважаємо такою, що може налякати непідготовлених людей. Це погано. Як нагадує нам 2 Послання до Тимофія 3:16-17:
«Усе Писання богонатхненне й корисне для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності, щоби Божа людина була досконала, на всяке добре діло готова».
Іншими словами, нам потрібно все Писання, щоб робити учнів. Якщо ми будемо ігнорувати певні частини через страх, що це відштовхне невіруючих, якість нашого учнівства різко знизиться.
2. У наших церквах менше віруючих
Тобто, в наших церквах менше віруючих, які можуть займатися учнівством, навчаючи один одного. Без сумніву, причини цього є складними, але дозвольте запропонувати дві.
По-перше, раніше, щоб бути визнаним членом тіла Христового, потрібно було бути християнином. Це було припущенням Нового Завіту.
Але зараз, у багатьох церквах — навіть у великих, добре відомих євангельських церквах — можна стати членом, просто поставивши галочку на картці привітання. Рідко чи взагалі не намагаються перевірити людину духовно, щоб з’ясувати, чи є вона справжнім послідовником Христа. Як ми можемо очікувати, що люди, які самі не є учнями, будуть робити учнями інших?
По-друге, практика церковної дисципліни майже повністю втрачена.
Це була стандартна практика новозавітної церкви, або принаймні слухняної новозавітної церкви. У 1 Посланні до Коринтян 5, наприклад, Павло говорить, що ми повинні виключати нерозкаяних грішників із членства в церкві.
Наш непослух і невиконання заповіді Апостола Павла в цьому питанні є духовно небезпечним. Це призводить до того, що в церкві є члени, які не є справжніми учнями Христа. Дійсно, вони можуть демонструвати ознаки того, що є активним протистоянням Христу, що є великою зневагою для Господа і Його Євангелії. Знову ж таки, ми не можемо очікувати, що люди, які самі не є учнями, будуть брати участь у процесі учнівства.
Чому ми нехтуємо цими двома речами?
Я думаю, є кілька причин, але ось одна з основних: кількість стала для нас настільки важливою, що ми готові зробити все, щоб її збільшити. Ми відчайдушно прагнемо, щоб люди приходили і залишалися. Ми знизили вимоги в надії, що більше людей скористається цією пропозицією.
Що трапляється, коли ми ухиляємося від біблійних практик членства в церкві та дисципліни? Ми отримуємо церковну культуру, яка поступово стає дедалі менш християнською, позбавленою своєї солі та світла. Культура учнівства в наших церквах неможлива, коли багато наших членів самі не є справжніми учнями. І вплив таких псевдочленів церкви на тих, хто справді прагне йти за Христом, точно не буде доброзичливим.
Іншими словами (і використовуючи аналогію Марка Девера), раніше вхідні двері церкви ретельно охоронялися, а задні були широко відчинені. Тобто церкви обережно ставилися до того, кого вони приймають в члени, і старанно дисциплінували тих, чиї життя суперечили їхнім визнанням. Тепер, однак, ми залишаємо передні двері широко відкритими, а задні двері закриваємо, бо боїмося, що хтось піде.
Якщо це наш спосіб мислення, то, на жаль, можна очікувати, що ми побачимо церкви, де не займаються учнівством.
Наступного разу я запропоную четверту причину, чому ми не займаємось учнівством.
