Попри те, що церковні документи можуть видаватися не надто привабливими, вони є важливою частиною інструментарію пастиря. У цій статті я хочу зосередитися на значенні трьох основних документів: сповідання віри, церковного завіту та статуту.
Сповідання віри
Виклад віровчення — це узагальнення доктринальних переконань. Християни ранньої Церкви користувалися такими короткими, але глибокими документами, як Апостольський символ віри, Нікейський символ віри (325 і 381 рр.) та Халкідонський символ віри (451 р.). Ці стисло сформульовані твердження відображали спільну християнську віру в Бога та Євангеліє, яке Він нам дарував.
Під час Реформації з’явилась ціла низка подібних документів, які об’єднували протестантські церкви навколо євангельської істини, водночас висловлюючи відмінності щодо церковного устрою й хрещення. Наприклад:
- Аугсбурзьке сповідання (1530) — для лютеран,
- Вестмінстерське сповідання віри (1646) — для пресвітеріан,
- Савойська декларація (1658) — для конгрегаціоналістів,
- Друге Лондонське баптистське сповідання віри (1689) — для баптистів.
Уже в XXI столітті церкви мудро продовжують цю спадщину, приймаючи власні сповідання віри. Погодження з таким сповіданням зазвичай є обов’язковою умовою для членства або служіння. І хоча в Пастирських посланнях ми не знайдемо прямого заповіту на кшталт: «Створи у своїй церкві сповідання віри», — нехтувати цією доброю практикою було б необачно.
Сповідання віри — це дар для церкви.
- Дар для відвідувачів: Воно допомагає їм дізнатися, у що вірить ваша церква. Відвертість щодо вашого віровчення викликає довіру.
- Підтримка для вчителів: Вчитель недільної школи, ознайомлений зі сповіданням своєї церкви, може справедливо сказати: «Я не повинен учити, що кожен мусить вірити в підхоплення церкви до Великої скорботи».
- Дар для пастирів: Допомагає їм знати, коли слід звертатися до совісті члена церкви. Наприклад, коли хтось питає: «Чи можна підтримувати одностатеві шлюби?» — пастир може відповісти: «Ні, не можна. Ми уважно дослідили Біблію й виклали нашу позицію в сповіданні віри…»
- Основа єдності: Воно окреслює ті доктрини, які об’єднують нас у спільності. Адже справжня єдність можлива лише на основі спільних переконань.
Звісно, на відміну від Біблії, жодне сповідання віри не є безпомилковим. Його можна коригувати для кращої ясності. Упродовж останніх років чимало церков, наприклад, додали до свого сповідання розділ, який описує біблійне розуміння шлюбу.
Користуватись хорошим сповіданням віри — це як грати в боулінг з бортиками. Бортики не дають кулі скотитися вбік. Так само сповідання віри допомагає нам залишатися в межах істини та не збочити вбік. Біблія — єдиний і абсолютний авторитет. Але після Писання, правильно складене сповідання віри — це важливий інструмент, що підтримує й охороняє здорове вчення.
Церковний завіт
Апостол Павло писав Тимофієві: «Пильнуй себе і навчання» (1 Тим. 4:16). Якщо сповідання віри — це стислий виклад правильного вчення, то церковний завіт — це стислий опис правильного способу життя. Завіт допомагає як церковним служителям, так і членам церкви, показуючи, яким має бути життя християнина. Правильне використання церковного завіту заохочує віруючих брати відповідальність за святість одне одного.
Після сповідання віри я вважаю церковний завіт найбільш корисним інструментом під час підготовки людей до членства. Їм важливо знати не лише, у що ми віримо, але й як ми погоджуємося жити разом. Прогулянка церковним завітом — це ніби прогулянка парком освячення. Ті, кому не до вподоби такий «ландшафт», швидко розуміють, що ця церква — не для них.
У нашій церкві ми зазвичай читаємо завіт уголос під час звершення Вечері Господньої. Хоча сама така практика не є прямо заповіданою у Писанні, заклик до самоперевірки — є (1 Кор. 11:28). І чи не найкращий спосіб це зробити — згадати обіцянки, які ми дали одне одному, коли стали членами цієї помісної церкви? Ми ж пообіцяли не лише вірити в певні істини, а й жити певним чином.
Церковний завіт сповнений зобов’язань — таких, як збереження особистого благочестя, братньої любові та вірної євангелізації. Стрімке прагнення до побожного життя не рятує людину — це справа Святого Духа, який діє через славне Євангеліє Ісуса Христа. Проте змінене життя є доказом навернення, і постійне нагадування про церковний завіт допомагає не втрачати з поля зору освячення як один із основних проявів християнського життя.
Статут
У моєму штаті церква, яка прагне отримати статус неприбуткової організації, повинна мати статут, що описує її внутрішні правила. У цьому суто практичному сенсі статут є «необхідним». Однак я хочу розглянути це питання з дещо іншого ракурсу. Навіть якби держава не вимагала наявності статуту, я б усе одно радив мати його.
Коли Павло завершив свою розповідь про зібрання віруючих словами: «Але все нехай відбувається пристойно і організовано» (1 Кор. 14:40), він не мав на увазі, що церква повинна прийняти статут. Йшлося про те, що на зібраннях не повинно бути хаосу, спричиненого тим, що ніхто не розуміє, хто відповідальний і що буде далі. Хоча сповідання віри значною мірою сприяє такому порядку, добре укладений статут конкретизує базові запитання: Хто має право бути пастирем чи дияконом? Як їх обирають? Хто відповідає за фінанси? Чи можливо позбавити когось членства?
Дехто вважає ці питання щонайменше нудними, а щонайбільше — «недуховними». Але саме чіткість у цих речах допомагає «вівцям» почуватися в безпеці, особливо тим, хто вже мав болісний досвід зловживань з боку церковного керівництва. Добрий пастир скаже своїй церкві: «Якщо я колись почну навчати чогось, що суперечить Писанню — ви маєте якомога швидше позбутися мене». І добре складений статут якраз показує, як саме це зробити.
Ісус наказав нам бути «мудрими, як змії, і невинними, як голуби» (Мт. 10:16). Ми живемо у світі, де церкви можуть зазнавати нападів як ззовні, так і зсередини. Церкви, що прагнуть бути вірними Писанню, дисциплінуватимуть своїх членів за звичний, нерозкаяний гріх. Процедури церковного відлучення мають бути прописані у статуті й повинні бути прийняті кожним новим членом ще до вступу до церкви. Це не вбереже церкву від того, що ображений член подасть позов до суду за «наклеп» (або ще гірше), але це один зі способів діяти розсудливо у світі, що відкидає біблійну мораль і може атакувати вірну церкву.
Заклик до інших документів
Сповідання віри, церковний завіт й статут — це король, королева і принц серед церковних документів. Але поза цією «королівською родиною» є й інші документи, на які варто звернути увагу.
Одним зі способів виявити любов до дітей у церкві (і до їхніх батьків) є впровадження політики захисту дітей. Хижаки часто полюють на недбало організовані дитячі служіння. Ігнорування необхідності такої політики — це, по суті, нехтування власними дітьми.
Ще один корисний документ — церковний політичний (адміністративний) посібник або збірник політик. Є низка важливих питань, яких не стосується церковний статут. Наприклад: що робити, якщо сума пожертв не покриває витрат церкви? А якщо, навпаки, надходжень більше, ніж потрібно? Що робити, якщо пані Сміт хоче пожертвувати 500 доларів на встановлення фонтану перед церквою? Або якщо Боббі хоче надіслати всім членам церкви лист із проханням підтримати його короткотермінову місійну поїздку? Як церква обробляє прохання про матеріальну допомогу? Чи відкрите церковне приміщення для людей впродовж тижня?
Рано чи пізно кожна церква зіткнеться з такими питаннями. Відповіді на них могли б тільки перевантажити церковний статут і зробити його громіздким і незручним. Добре продуманий адміністративний посібник допоможе заповнити ці прогалини й заощадити лідерам багато часу в майбутньому. Підсумовуючи: якісний статут сприяє єдності в процесі прийняття рішень у церкві. А в розділенні — немає нічого духовного.
Висновок
Більшість із нас не дуже любить замислюватися над церковними документами — особливо коли ми знаємо, що Ісус повертається, а попереду ще стільки євангелізаційної роботи й учнівства. І я повністю згоден: саме на цьому має бути зосереджена увага вашої церкви.
Утім, створення якісних церковних документів — справа варта зусиль. Уявіть собі Євангелізаційне служіння й учнівство як спортивну автівку. А добрі церковні документи — це рівна, міцна дорога під її колесами. Коли дорога доглянута, автомобіль може без перешкод мчати до фінішу. Але якщо дорога погана, авто доведеться пригальмувати або навіть зупинитись, щоби замінити колесо. Навіть найкраще авто не зможе досягти мети на розбитій трасі.
Так само й церква без якісних документів може працювати добре сьогодні, але з часом виявиться, що ви відволіклися від головної місії. Тож варто витратити час на те, щоби впровадити, вдосконалити й використовувати церковні документи. У довгостроковій перспективі це допоможе вашій церкві зосередитись на найголовнішому — Євангелії.
