Протягом останніх чотирьох років Бог оздоровив та підбадьорив цю церкву через переконання і рішення, про які Боб пише в цих статтях. Прочитайте й будьте збудовані — але, можливо, ще важливіше: прочитайте й навчіться!
Рік із половиною тому я написав статтю з подібною назвою, де поділився планом щодо підвищення рівня та цілеспрямованості пастирської опіки, яку пастирі нашої церкви мають надавати її членам. Я був переконаний, що нам потрібно активніше залучатися в життя наших людей, якщо ми хочемо по-справжньому сказати, що «пильнуємо за їхніми душами» (Євр. 13:17).
У своїй книзі «The Shepherd Leader» (Пастир-лідер) Тім Вітмер описує два рівні пастирської опіки: макро-рівень (проповідь, навчання, організаційні рішення) і мікро-рівень (особисті розмови, учнівство, спільна молитва тощо). Я відчував, що ми приділяємо достатньо уваги макро-рівню, але потребуємо посилити роботу на мікро-рівні. Тож у першій статті я описав кроки, які ми планували зробити, і пообіцяв пізніше поділитися результатами.
Результати були приголомшливі! Зростання відвідуваності на 600%! Пожертвування зросли на 850%! Вісім нових церков! 57 молодих братів вступили до семінарії! Два мільйони нових підписників у Twitter!
Жартую, звісно. Але як усе було насправді?
Три практичні кроки
Наш план складався з трьох фундаментальних елементів, після яких ішли практичні кроки:
- Разом зі пастирями ще раз переосмислити сутність церкви та нашу відповідальність піклуватися про кожного її члена.
- Сформулювати чітке бачення служіння, яке включає турботу про кожну людину в отарі.
- Створити пастирський план, заснований на взаєминах, а не лише на реакціях на проблеми.
Мета останнього кроку — розробити план опіки для кожного члена громади, щоби знати, як найкраще молитися за нього, підбадьорювати, наставляти та інформувати про служіння, ресурси або інших людей, які можуть допомогти йому (або яким він сам може послужити). Пастирі охоче підтримали перші два пункти й одразу взялися до реалізації третього. Ось що ми зробили.
Пастирська опіка через взаємини, а не реакції
Найперше ми попросили кожного пастиря щомісяця контактувати з п’ятьма членами церкви. У нас трохи більше ніж 1 000 членів. Ми не намагалися одразу розподіляти людей за принципом «хто кого знає», хоча при бажанні можна було обмінятися іменами, враховуючи наявні стосунки або потенційні зв’язки в майбутньому.
Спочатку всі намагались зв’язатися зі своїми людьми телефоном. Пастир представлявся, пояснював, що ми регулярно молимося за всіх членів нашої церкви, і запитував, за що саме ця людина хотіла б, щоб ми молилися. Ті, хто відповідав на дзвінок, загалом позитивно сприймали таку ініціативу. Інколи дзвінок надходив дуже вчасно, і пастир міг допомогти людині з нагальною потребою. Інколи ж людину заскочили зненацька, і вона не мала конкретного прохання, хоча дехто пізніше передзвонював і таки згадував про щось. Загалом близько 40–50% наших членів не відповідали на дзвінки і не передзвонювали.
Відчутні плоди
Хоча нам не вдалося охопити всіх членів церкви, ці контакти виявилися надзвичайно цінними.
Один із очевидних результатів — зростання кількості особистих зустрічей пастирів із членами церкви. Пастир, який не «пахне вівцями», — не дуже добрий пастир. Усі ми дізналися про щоденні виклики, з якими стикаються деякі наші члени, і про те, як один дзвінок може відкрити двері для багатьох інших розмов.
Ще один плюс — усвідомлення того, наскільки мало деякі люди знають про служіння, які діють у нашій церкві. Це змусило нас серйозніше поставитися до того, як ми доносимо інформацію до людей в церкві.
Крім того, це стало нагадуванням для самої церкви: кожен член має відповідальність молитися й піклуватися один про одного. Коли пастирі задають тон, я можу закликати членів церкви йти в тому ж темпі. Я заохочую членів молитися один за одного під час зустрічей, особливо в неділю. Бачити, як люди моляться разом у залі після служіння або в куточках фойє, — дуже надихає.
Ще одна важлива річ: ми, як пастирі, постійно нагадуємо собі, що церква — це не набір програм чи служінь для адміністрування, а отара людей, яких треба годувати, провадити й служити їм.
Невидимі плоди
Ми також побачили і плоди, які важко виміряти. Нещодавно моя дружина почула, як одна сестра запитала іншу: «А тобі вже дзвонив твій пастор?» І це було сказано з радістю й вдячністю. Те, що ми — це чітко окреслена отара, яку знають і про яку дбають пастирі, — приносить церкві справжню втіху.
Це також допомогло церкві усвідомити важливість постійного оновлення та актуалізації членства. Не маю статистичних даних, але церква, здається, перебуває у здоровому стані. Члени, схоже, справді довіряють нашому керівництву як пастирів. Я прислухаюся до запитань, які лунають на членських зборах, намагаючись зрозуміти рівень цієї довіри. І поки що маю враження, що церква перебуває у мирі зі своїми пастирями. Наші цілеспрямовані зусилля піклуватися про кожного члена відіграють у цьому важливу роль.
Що далі?
То що ж тепер?
Цього року ми намагаємося не лише поглибити наші розмови з членами церкви, а й залучити більше братів та сестер до взаємодії. Ми дещо скоригували логістику. На початку року кожному пастирю було закріплено певну групу людей для контакту й опіки. Кожен пастир шукає нагоди для спілкування протягом усього року, а не лише в конкретному місяці. Хоча ми звітуємо щомісяця, наш погляд спрямований на весь рік.
Ми також оновили систему ведення записів — тепер нею зручніше користуватися. Крім телефонних дзвінків і особистих зустрічей, ми зв’язуємося з людьми електронною поштою та різними месенджерами. Хоча особистий контакт або дзвінок — найкращий варіант, навіть відповідь на електронний лист — це вже щось. Ми не лише запитуємо: «Як можемо за вас молитися?», але й додаємо: «Які духовні цілі ви ставите перед собою, і як ми можемо вас у цьому підтримати?» Це питання відчиняє двері в серця наших людей.
Ми все ще не задоволені рівнем нашого пастирського піклування, але щиро вдячні Богові за прогрес, якого вдалося досягти. Я все ще відчуваю виклик у словах з Послання до Євреїв 13:17, але пастирі взяли на себе відповідальність, і церква стала здоровішою завдяки цьому.