Більшість дисциплінарних заходів у помісній церкві повинна відбуватися в контексті звичайних стосунків протягом тижня — з понеділка до суботи. Це не означає, що церква має перетворитися на місце, де всі постійно виправляють одне одного. Така атмосфера була б нестерпною. Однак ідеться про створення спільноти, яка прагне до благочестя. У такій церкві члени не ховаються від зауважень, а, навпаки, самі їх шукають, адже прагнуть духовного зростання.
«Гей, Раяне, чи є у тебе якісь зауваження щодо того, як я провів ту зустріч? Що я міг зробити краще?»
«Заку, я хочу, щоб ти завжди відверто говорив мені про моє подружнє життя і те, як я реально люблю свою дружину. Моя гріховна природа цього зовсім не хоче, але… чи помітив ти щось у моєму вихованні дітей, що потребує змін?»
Дехто поділяє церковну дисципліну на дві категорії: формуючу та виправну. Формуюча дисципліна означає навчання, а виправна — виправлення помилок. Однак ці два види дисципліни завжди переплітаються. Неможливо повноцінно навчати без виправлення, і навпаки. У житті церкви дисципліна як навчання і як виправлення має бути характерною не лише для неділі, а й для буднів.
Дисципліна, по суті, є невід’ємною частиною процесу учнівства. Коли має відбуватися учнівство й дисципліна? Увесь тиждень. Це — відповідь.
Складніше запитання
А ось складніше запитання: коли переходити до наступного етапу церковної дисципліни — від приватної розмови і докору до розмови з двома-трьома свідками, або від розмови з кількома свідками до залучення всієї церкви?
У цьому немає простої формули. Кожен випадок потрібно оцінювати індивідуально. Наприклад, бували ситуації, коли наші служителі не бачили потреби довго працювати над проблемою, і були інші випадки, коли ми трудилися місяцями, а то й роками, так і не вирішивши передати справу на наступний рівень.
Найчастіше це відбувається тоді, коли люди, про яких ідеться, співпрацюють із нами у боротьбі зі своїм гріхом. Я пригадую, як наша рада пасторів працювала з однією подружньою парою протягом чотирьох чи навіть п’яти років. За цей час пастори, які розпочали процес консультування, вийшли зі складу ради, оскільки термін їхніх повноважень закінчився, а нові пастори вступили до ради і мусили бути ознайомлені зі справою. Ця ротація відбувалася кілька разів, поки пара боролася зі своїми труднощами. Жодного з них так і не було публічно відлучено від церкви.
Трохи простіше запитання
Ось запитання, на яке відповісти трохи легше — принаймні теоретично: які гріхи потребують публічного викриття та відлучення?
Старші покоління авторів часто створювали списки гріхів на основі Писання, наприклад, як у 1 Посланні до Коринтян 5 і 6:
«Але тепер я написав вам не спілкуватися з тим, хто називає себе братом, але є розпусником або користолюбцем, ідолопоклонником чи наклепником, п’яницею або грабіжником» (1 Кор. 5:11).
Але якщо ми дотримуватимемося лише цих списків, чи означає це, що ми маємо відлучати користолюбців, але не казнокрадів? Грабіжників, але не вбивць чи педофілів? Адже такі злочини, як розкрадання, вбивство та педофілія, у цих списках не згадуються.
Очевидно, ці списки не можна сприймати як вичерпні. Павло описує тут типи гріхів, які характерні для людей, що залишаються невіруючими та нерозкаяними (див. 1 Кор. 6:9-10).
Отже, коротка відповідь на це запитання така: публічного викриття та відлучення потребують лише ті гріхи, які є зовнішніми, значущими та нерозкаяними. Гріх повинен відповідати всім трьом критеріям, а не лише одному чи двом.
(i) Гріх має бути зовнішнім
По-перше, це має бути гріх, який можна побачити або почути. Це не може бути щось, що, можливо, приховано у серці людини. Павло згадує користолюбство у наведеному списку, але звинувачувати когось у цьому без зовнішніх доказів неправильно. Якщо навіть світська судова система ретельно зважує докази, хіба церква має бути менш обережною? Ісус не зацікавлений у здійсненні правосуддя натовпом і самосуді.
Однак зверніть увагу: я кажу про «зовнішнє», а не обов’язково «публічне». Наприклад, блуд — це не публічний, а приватний гріх. Але він залишається зовнішнім, тому що є конкретним і видимим.
(ii) Гріх має бути значущим
Такі стани, як тривога, страх чи стрес, можуть бути гріховними. Але вони не є підставою для публічного викриття чи відлучення.
Наприклад, якщо я помічаю, що брат прикрашає правду у своїй розповіді, але він це заперечує, це може бути гріх. Але я не стану виносити це на публічний рівень. Петро нагадує: «Любов покриває багато гріхів» (1 Пет. 4:8). Однією з головних ознак здорової церкви є готовність пробачати та не надавати значення багатьом, якщо не більшості, гріхам, які ми спостерігаємо у своїх братів і сестер.
Що ж тоді вважається значущим гріхом? Це гріх, який ставить під сумнів, чи людина справді є носієм Духа Божого і християнином, особливо якщо вона відмовляється каятися. Пам’ятайте, що членство в церкві — це підтвердження Церквою сповідування людиною віри в Христа. Значущий гріх — це такий, який ускладнює, а то й унеможливлює публічне підтвердження істинності цього сповідання віри. Я можу з чистим сумлінням підтвердити віру людини, яка заперечує перебільшення у своїй розповіді. Але я не можу цього зробити для того, хто вперто продовжує перебувати у блуді, словесних образах, пияцтві тощо.
Чи є критерій «значущості» певною мірою суб’єктивним? Так. Саме тому один і той самий гріх в одній ситуації може вимагати відлучення, а в іншій — ні, залежно від обставин. Було б значно простіше, якби Писання давало нам точні інструкції для кожної ситуації. Але Господь закликає нас шукати Його мудрості й ходити у вірі. Це, до речі, ще одна причина, чому церкви мають прагнути виховувати якомога більше служителів. Важливо, щоб складні питання не вирішувалися однією чи двома людьми, перш ніж їх представлять церкві.
(iii) Гріх має бути нерозкаяним
Грішника мають викрити у гріху. Людина зіткнулася зі своїм гріхом. І незалежно від того, чи визнає вона, що це гріх, чи ні, і чи каже, що зупиниться, людина, зрештою, відмовляється залишити його; вона продовжує повертатися до гріха. Вона не може (або не хоче) бути відокремленою від нього, як дурень від свого безумства.
Як слід ставитися до гріха?
Бували моменти, коли Ісус в гніві перевертав столи. Були випадки, коли апостоли публічно використовували різкі слова, звертаючись до окремих людей (згадаймо Петра та Симона-мага в Книзі Дії 8 або Павла в 1 Посланні до Коринтян 5). І можуть бути рідкісні випадки, коли ваше виправлення брата чи сестри має бути надзвичайно суворим.
Але в більшості випадків ваше ставлення до виправлення чи питань повинно відповідати таким характеристикам:
- Делікатність: розвиток подій у Євангелії від Матвія 18 вказує на те, що коло залучених людей слід зберігати якомога меншим.
- Ласка: Павло каже, що ми повинні відновлювати людей «духом лагідності» (Гал. 6:1).
- Пильність: У тому ж вірші Павло додає: «кожний пильнуючи за собою, щоб і самому не потрапити в спокусу». Юда погоджується: «до інших будьте милосердними зі страхом, відчувайте ненависть навіть до одягу, опоганеного тілом» (Юд. 1:23). Гріх є підступним. Легко потрапити в пастку, навіть коли намагаєшся допомогти іншим.
- Милосердя: Юда каже це двічі: «будьте милосердними» і «будьте милосердними» (Юд. 1:22, 23). Ваш тон має бути милосердним і розуміючим, а не самовдоволеним, якби ви ніколи не потрапляли б у таку ж пастку.
- Неупередженість: Ми не повинні заздалегідь судити, а працювати над тим, щоб почути обидві сторони історії (див. 1 Тим. 5:21).
- Чіткість: Пасивно-агресивне або саркастичне ставлення точно є недоречним, оскільки воно служить лише для захисту себе. Ви повинні бути готові показати свою вразливість, будучи дуже чіткими, особливо якщо ви будете просити людину в гріху бути вразливою, щоб сповідати гріх і розкаятися в ньому. Іноді недомовленість може служити цілям лагідності та допомогти людині самостійно відкритися. Але це не повинно шкодити чіткості. Чим ширші кола, тим чіткішою повинна бути ваша позиція. Адже трохи закваски псує все тісто (1 Кор. 5:6). Люди мають бути попереджені.
- Рішучість: Переходячи до останнього етапу дисципліни — відлучення або виключення — дія церкви повинна бути рішучою: «усуньте стару закваску, щоби бути новим тістом» (1 Кор. 5:7); «Людину‑єретика після першого й другого напоумлення оминай» (Тит. 3:10). Має бути зрозуміло, що ця особа більше не є членом церкви та не має доступу до Вечері Господньої.
У питаннях виправлення завжди потрібна мудрість, тому що немає двох однакових ситуацій. Легко сказати: «У цьому випадку ми зробили так». Хоча є багато чому можна навчитися від попереднього досвіду, в кінцевому рахунку, ми повинні покладатися на принципи Божого Слова, керівництво Його Духа та уважно розглядати особливості та індивідуальні риси кожної ситуації.
Примітка редактора: Ця стаття є адаптованим уривком з нової книги Джонатана Лімана: Розуміння церковної дисципліни (B&H, 2016).
