«Ось я, пошли мене» (Іс. 6:8).
«Жнива великі, а женців мало. Тож благайте Господаря жнив, щоби послав робітників на Свої жнива» (Мт. 9:37-38).
Ці слова з Писання стали девізом для багатьох місіонерів, готових вирушити на служіння. Вони також запалили серця багатьох церков і людей, які розуміють: християни мають завдання — робити учнів у всіх народах.
Протягом багатьох поколінь церква, на жаль, не звертала належної уваги на ці народи. Але добре, що в останні десятиліття ми скоригували цей «дрейф місії» та з ревністю почали виконувати наше завдання — явити спостерігаючому світові Божу мудрість (Еф. 3:10).
Однак, після кількох років служіння серед народів — у самому центрі так званого «вікна 10/40», оточений народами, які ще не чули Євангелії, — я не можу не замислитися: а чи не перегнули ми палицю? Схоже, маятник хитнувся надто далеко, і тепер потребує певних коригувань.
Велике доручення є грандіозним завданням, і, як будь-яка велична справа, воно потребує бачення, відданості та великої кількості робочих рук. Та все ж, часом мені хочеться зупинити західні церкви й сказати: «Не посилайте їх! Припиніть відправляти недостатньо підготовлених місіонерів!»
Безперечно, робітників мало, а жнива великі. Однак це не означає, що більше робітників — це обов’язково краще. Схоже, що нетерплячість, яка так характеризує наше покоління, проникла і в місіонерський рух під виглядом «терміновості». І ця нетерплячість, замість того, щоб стримуватись церковними лідерами, часто ще й заохочується ними.
І який результат? Багато людей вирушають до інших народів, хоча, відверто кажучи, не повинні були б — принаймні, поки що.
Ось питання, над яким, як на мене, варто задуматися більшій кількості церков: чому ви відправляєте когось на служіння для створення церков за кордоном, якщо не взяли б цю людину на посаду пастора чи навіть не взяли її у склад братської ради? Чому «пристрасність» часто виявляється головним критерієм для відправки чоловіків і жінок на підтримку церковних місіонерів, тоді як доведена вірність і досвід залишаються поза увагою? Чому планка вимог до тих, хто служить на передовій, є нижчою, ніж до служителів у помісній церкві?
Виклики служіння на місіонерських територіях, його стреси та спокуси є дуже реальними, і неодноразово туди вирушають люди, у яких багато запалу, але бракує розуміння. Тож недарма мудрець, керований Святим Духом, сказав:
«Навіть щирість без знання не добра, і хто з поспіхом крокує, той помиляється» (Пр. 19:2).
Ця притча добре описує стан деяких місіонерських проектів: бажання без знання. А бажання без знання у справі місії — це не лише небезпечно, а й може призвести до духовної загибелі.
Поле, готове до жнив, заповнене працівниками, які псують урожай, тими, хто не вміє або не хоче правильно використовувати інструменти, які їм дав Бог. Уявіть собі поле, де люди розмахують серпом не в той бік або навіть не з того кінця. І часто — якщо дозволити собі продовжити цю метафору — вони взагалі не використовують серп. Їхні руки порожні, що аж ніяк не є привабливим видовищем.
Здається, багато церков і місіонерських організацій не приділяють достатньої уваги навчанню місіонерів розрізняти між пшеницею і бур’яном. Через відсутність розсудливості такі місіонери іноді збирають бур’яни, звітуючи додому про свої «успіхи в сівбі». Нам, як церкві, довірено завдання і шлях, яким маємо йти, але чимало тих, хто вирушає проголошувати Євангеліє миру, збиваються зі шляху через бажання, яке не підкріплене знанням.
Так, робітників мало, але наша нетерплячість стала нашою слабкістю. Коли церкви ставлять цілі відправити певну кількість людей до конкретного часу, прагнення досягти цієї мети може призвести до небіблійного учнівства. У результаті в місіонерське поле вирушають люди, які самі можуть постраждати і завдати шкоди іншим.
Натомість нам слід брати приклад з апостола Павла, який мав заповзяте терпіння. Від моменту свого навернення він дізнався про своє покликання. Проте, як видно з книги Дій апостолів, минуло понад десять років до його першої місіонерської подорожі. За цей час він провів три важливі роки в Аравії, певний період — у рідному Тарсі, а згодом — у церкві в Антіохії, звідки його з Варнавою відправили на служіння. І це Павло, який ще з моменту навернення мав глибоке знання Писань. Справжнє служіння Павла, здається, почалося лише тоді, коли його відправила «домашня» церква в Антіохії під керівництвом Святого Духа через старійшин і всю церкву.
Якщо ви поговорите зі старшим поколінням місіонерів, то дізнаєтеся, що колись навчання в біблійному коледжі було обов’язковим. Якщо прочитати біографії таких людей, як Адонірам Джадсон, то стане зрозуміло, що вимагалося також і рукопокладення на служіння. У наші дні, щойно церква надає схвалення, кандидати можуть пройти кілька оцінювань, відвідати двотижневий підготовчий курс — і їх досить швидко схвалять для місії. Така зручна й спрощена система покликана відправляти дедалі більше місіонерів до народів, які потребують Євангелії.
Але більше — це не завжди краще.
Ті виклики, з якими стикнуться місіонери, які несуть Євангеліє у важкі місця, вимагатимуть зрілого і перевіреного характеру. Питання, які місіонери отримають від тих, кому вони євангелізують, часто вимагатимуть глибоких і широких богослівських знань. А потужний ворог, якого вони зустрінуть, вимагатиме віри, що міцно вкорінилася.
Прагматизм процвітає в закордонних служіннях, адже часто служителі насправді не знають, як говорити про свого Бога. Єресі поширюються через те, що вони не знають свого послання. Світське життя домінує, оскільки багато місіонерів є духовно незрілими і практично не підзвітними.
Церкво, припиніть відправляти людей, які не знають свого Бога, не знають свого послання і не мають уявлення про те, що таке підпорядкування владі. Будь ласка, заради Божої слави, зупиніться.
Бажання є похвальним, але воно приходить і відходить. Покликання ж має бути обов’язковим і цінним. І не будь-яке «покликання», а таке, що:
- коріниться в істині та підтверджене іншими — особливо тими, хто добре і давно вас знає;
- супроводжується роками плідної праці;
- має головними цілями славу Божу й укорінення в обітницях Євангелія, як це викладено в Писанні.
Місцеві церкви повинні дивитися в далеку перспективу у своїй місійній діяльності, вірно створюючи багато учнів, які здатні виходити та стійко служити у вірному євангельському служінні. Вони повинні працювати над кількістю, не жертвуючи якістю ні на йоту.
Не дивно, що рівень втрат серед місіонерів такий високий, а доктринальна невизначеність є настільки поширеною, що місіонери часто впадають у тяжкі гріхи. Люди відправляються, коли не повинні, тому що церкви надто швидко відправляють своїх служителів.
Поради щодо підготовки людей до місіонерського служіння
Отже, на цьому етапі я хочу залишити кілька порад щодо підготовки людей до місіонерського служіння:
- Добре навчайте їх, щоб вони могли добре навчати інших; не відправляйте їх, поки вони не покажуть, що можуть зробити те саме (2 Тим. 2:2).
- Переконайтеся, що вони здатні чітко викладати здорову доктрину і спростовувати хибні вчення. Нездатність відповідати на заперечення та виправляти неправду є рецептом катастрофи при зіткненні з іншими релігіями чи, ще гірше, з іншими блудливими місіонерами (Тит. 1:9, Еф. 4:14).
- Переконайтеся, що вони можуть підпорядковуватися біблійній владі. Чи є вони бунтівниками, які ніколи не стикалися з викликами своєї автономії? Якщо це так, їм слід провести деякий час, охоче підкоряючись підзвітності, перш ніж їх можна буде відправити з упевненістю (Євр. 13:17-18).
- Потрібен доведений благочестивий характер. Це можна визначити лише через тривале тісне спілкування і постійне навчання, а не за допомогою сесії з консультантом чи профілем особистості. Нерозкаяні і неподолані гріхи активізуються і виявляються на передовій (Євр. 12:1).
- Якщо ви не призначили б чоловіка пресвітером у своїй церкві, то не відправляйте його для створення церков будь-де, тим більше за кордон. Якщо ви відправляєте когось, хто не є старшим за віком або ще не зовсім дорослий, то я б порадив відправити його туди, де вже є церква, де ви знаєте, що їхнє духовне зростання та служіння будуть під наглядом вірних пастирів (Євр. 10:24-25).
- Мета кожного місіонера, якого ви відправляєте, має бути однією з двох: приєднання до існуючої церкви або збір віруючих для якомога швидшого створення нової церкви. Якщо церкви немає, тоді я б порадив діяти разом з групою людей, а не поодинці. Жоден християнин не призначений бути наодинці. Еклезіологія та місіологія мають бути нерозривно пов’язані. Церкви створюють церкви. Парацерковні організації повинні виконувати цінну та спеціалізовану роль у допомозі церквам у виконанні цієї роботи, а не замінювати їх (Дії 20:28, 16:13).
- Нарешті, нехай буде консенсус у відправляючій церкві про те, що ці люди, які відправляються, покликані і готові. Це захистить тих, хто відправляється, і надасть їм великий поштовх підтримки, що вони є частиною чогось більшого, ніж їхні власні амбіції, які можуть швидко згаснути або змінитися (Дії 13:3).
Я пишу це не з бажанням зменшити місійну активність церкви, а щоб заохотити до довгострокового бачення з тривалою вірністю як метою. Ми біжимо марафон, а не спринт. Місіонерство — це те ж саме. Святе прагнення передбачає ретельну підготовку до служіння. Ця істина стає неясною, якщо основною метою нашого місіонерства є постійне зростання кількості нових прихожан. Натомість основною метою нашого місіонерського служіння має бути слава Божа — і саме для цього ми повинні готуватися і бути готовими.
Тож відчуємо терміновість, але не на шкоду мудрості. Адже під загрозою — не що інше, як Слава Божа.
