Для багатьох вчення про християнське навернення виглядає зовсім не привабливим. Його вважають примусовим — «Ніхто не змусить мене приймати чужі переконання!» або навіть образливим — «Хто ти такий, щоб стверджувати, що мої переконання та спосіб життя неправильні?».
Звісно, в цьому контексті краса — справа смаку. Найважливішим у будь-якому вченні є не його привабливість, а істинність. Істинне вчення про християнське навернення, безумовно, має свою особливу й неповторну красу.
З одного боку, навернення прекрасне так само, як і будь-які інші трансформації. У початковій школі діти вивчають, як гусениця перетворюється на метелика, а пуголовок — на жабу. На недільній школі їм пояснюють, як ці зміни ілюструють переміну людського серця — від «мертвого у гріхах» до «нового творіння». Кожна з цих трансформацій прекрасна по-своєму, та всі вони подібні за своєю красою. У безлічі куточків Свого творіння Бог залишив відбиток Своєї слави, яка проявляється в переході від духовної смерті до вічного життя.
Один із законів природи свідчить, що речі, залишені самі по собі, не розвиваються, а деградують. Усе піддається смерті. Але саме у цьому світі Бог закодував красу переміни до кращого тут і там. Хіба ці явища не є вказівниками на чудо спасіння?
Насправді навернення має ще більший масштаб. Воно прекрасне у своїй простоті (Послання до Римлян 10:9) і у своїй складності (Ефесян 2:1-10).
Але недостатньо просто стверджувати, що спасіння — це красиво. Покажімо це.
Краса навернення в тому, як воно організоване
Навернення прекрасне у тому, як воно організоване. Є визначальний момент навернення: в одну мить ми ще не віримо в те, що Ісус Христос є Сином Божим і що Бог воскресив Його з мертвих, а в наступну — вже віримо.
Це початкове рішення повірити, простягнути до Христа порожню руку віри — момент, коли призначений грішник, зайнятий своїми справами, потрапляє в Божий порядок спасіння. Божий приціл був спрямований на нього від віків, але тепер ефективний заклик досяг своєї визначеної миті. Запланований шлях людини переривається Божим керівництвом її кроків (Прит. 16:9).
Навернення є, у певному сенсі, як звершенням Божого плану, так і одним із його етапів. Це вирішальний момент, проте скільки роздумів приховано за ним! Ми бачимо обриси цих роздумів у Посланні до Римлян 8:30: «а кого наперед визначив, тих і покликав; кого ж покликав, тих і оправдав; а кого оправдав, тих і прославив». Наші очі можуть бачити людей, що каються й визнають свою віру в Христа, та не здатні побачити вічну вагу слави, яка передує цьому й згодом випливає з нього.
Кожен етап, описаний у Посланні до Римлян 8:30, заслуговує на окремий том. Це краса в красі в красі. Гірчичне зерно віри, посаджене в розбитому серці відчайдушного грішника, є вершиною Божого передвизначення цієї людини ще до заснування світу. Навіть у вічності Бог, у Своїй благодаті, прощав вічну образу, спричинену накопиченим гріхом цієї людини, передвизначивши її в любові для всиновлення як дорогоцінного сина. А потім Він послав Свого Єдинородного Сина, щоб здійснити безгрішне викуплення, аби цей грішник міг бути виправданий праведністю Христа через відродження його кам’яного серця Духом Святим. Це просто вражає, чи не так? І той факт, що це зерно виправдовуючої віри зростатиме завдяки вірності Отця, який дає освячувальну віру через дію Духа аж до обітниці прославлення, — ще більш вражає.
Краса навернення в його обітниці
Навернення прекрасне у своїй обітниці. О, ця обітниця! Хіба вона не відображає те, чого ми всі насправді хочемо? Чого щодня прагнуть святі та грішники? Усі хочуть змін. Усі хочуть вірити, що погане стане добрим, а неправильне буде виправлено. У нас є свої ідеї про те, як це може бути досягнуто, але всі в основному прагнуть одного — життя.
Бог заклав вічність у наші серця (Еккл. 3:11), і кожна мить пробудження після цього є вираженням поклоніння одному або іншому богу, проявом нашого вродженого відчаю за справжнім, істинним, прекрасним, за обітницею кращого і правильного.
Брюс Маршалл писав: «Молодий чоловік, який дзвонить у двері борделю, несвідомо шукає Бога».
Це справедливо для всіх наших ідолів — будь то секс чи духовність — але основна істина полягає в тому, що ніхто, залишений на самоті, не шукає Бога (Рим. 3:11). Ми хочемо, щоб наші боги були Богом. Те, що ми шукаємо, насправді можна знайти в Тому, Кого ми зловмисно намагаємося уникнути.
Отже, ті, хто «знаходить Бога», насправді є тими, кого знаходить Бог. Наш Утішитель, Дух Святий, обходить землю, шукаючи тих, кого Він може воскресити. Бог терплячий до Своїх передвизначених ідолопоклонників, не бажаючи, щоб будь-хто з нас загинув, а щоб усі ми прийшли до покаяння. Його Дух вмикає світло в нашому серці, закликає: «Виходь!» з уст нашої могили, і неймовірне стає правдою. Я можу бути іншим! Я можу змінитися! Я можу знати Бога і, отже, знати життя! Як говорить гімн: «Немає провини в житті, немає страху смерті — це сила Христа в мені!»
Євангеліє відкриває справжню надію для мене і для цього світу. Уся краса творіння, мистецтв, людських зусиль до прогресу та просвітництва підсумована і стає істинною в Ісусі Христі — втіленому, розп’ятому, похованому, воскреслому і прославленому. І так само, як Його воскресіння є первістком (1 Кор. 15:20-23), так наше навернення до спасаючої віри є обітницею навернення до безсмертя — що «ми всі перемінимося» (1 Кор. 15:50-53).
Краса навернення в його безлічі проявів
Навернення прекрасне у своїй безлічі проявів. Навернення людей до спасительної віри в Христа прекрасне у всіх визначних моментах, які воно охоплює. Багато людей у моєму поколінні та в інших «спаслися», йдучи по проходу, піднімаючи руку чи повторюючи формульну молитву. І багато з тих, хто став пасторами в моєму поколінні, не вдаватимуться до таких спеціальних запрошень, щоб запросити до відповіді на Євангеліє. Нам усім слід дбати про те, щоб біблійне Євангеліє проповідувалося біблійними способами. Але яке ж це диво, що Бог використовує недосконалих людей, які застосовують недосконалі засоби, щоб передати досконалу силу Доброї Звістки про Ісуса Христа!
Я більше не прихильник диспенсаційного пре-турбуляційного підходу, але моє навернення сталося після того, як Дух Святий у Своїй мудрості використав старий фільм у стилі 1970-х, подібний до «Залишених», щоб пом’якшити моє серце й пробудити в ньому прагнення Ісуса для прощення і безпеки. Сьогодні я б не обрав такі засоби, проте вдячний, що Бог не зважає на те, якими шляхами приводить Своїх дітей до життя. Він не намагається вразити. Його сила стає досконалою у нашій євангелізаційній слабкості, навіть через нашу недосконалу проповідь та благання. Мене дивує, як Бог одночасно діє через наше євангельське служіння і всупереч йому.
Усі навернення до Христа є результатом усвідомлення Його як нашого Спасителя, як жертви за наше спасіння. Яскравим прикладом є навернення Савла на дорозі до Дамаска — це був надзвичайно драматичний момент. Для інших це усвідомлення приходить менш драматично. Дитина молиться в недільній школі. Чоловік виходить уперед наприкінці служіння. Один знайомий мені чоловік розповідав, що сидів у церкві щонеділі майже три роки, поки йому нарешті не стало зрозуміло: «Зачекайте — мені потрібно бути спасенним. Мені потрібно вірити в це».
У романі «Мерзенна сила» К. С. Льюїс неповторно описує буденність і водночас вагу справжнього навернення однієї жінки:
Те, що чекало на неї, було серйозним — аж до скорботи й далі. Не було ані форми, ані звуку… Межу було перетнуто. Вона ввійшла у світ — чи радше в Особу, чи в Присутність Особи. Її зустріло щось сповнене очікування, терпляче, невблаганне, без жодної завіси чи захисту… У цій висоті, глибині та широті, маленьке уявлення про саму себе, яке вона досі називала “я”, раптом упало й зникло, без прикрас, у бездонній далечіні…
…Але її захисти вже було подолано, і ці контратаки виявилися марними.
Демони протистоять їй, іноді прямо заперечуючи, іноді перекручуючи сенс її досвіду. Але ніщо — навіть ангели чи демони — не може розлучити Джейн із Божою любов’ю. Так у тиші англійського саду, в очікуванні молитви біля вівтаря святилища чи в усамітненні душі, що читає Біблію в кріслі, опускається вічність.
Безліч способів, якими Бог приводить мертвих до життя, є прекрасними: хтось одразу усвідомлює яскраві нові реальності, хтось приходить до цього з часом. Одні вперше чують послання й одразу відповідають вірою. Інші чують його все життя, але не мають «вух, щоб чути», аж поки одного дня, десь далеко в майбутньому, це не станеться. Це по-справжньому майстерно. Ось Бог — у широкому спектрі людського досвіду та повсякденного життя, у буденному та величному — знову і знову повторює воскресіння. І навіть найзвичайніше навернення є надзвичайним. Ангели святкували не менше перший прояв спасенної віри моєї доньки у її кімнаті перед сном кілька років тому, ніж святкували навернення Павла 2000 років тому. Кожне навернення — це диво. І велике блаженне видіння Христа веде нас до блаженних видінь (2 Кор. 3:18).
Краса навернення у його джерелі
Навернення є прекрасним у своєму джерелі. Оскільки Творець славний, усе, що Він творить, є славним. І завдяки цій життєво важливій істині недостатньо сказати, що «краса в оці спостерігача». Краса об’єктивно перебуває в тринітарному Бозі, незалежно від того, чи бачать її смертні. Давид просить перебувати в домі Господа й дивитися на Його красу (Пс. 27:4), але навіть якщо Господь не відповідає на таку молитву, Його краса не зменшується ні на мить.
З іншого боку, краса Бога — частіше названа Його славою — відображається й навіть зростає в міру нашого споглядання. Однією з красот того, що Бог відроджує мертвих до нового життя, є те, що вони починають відображати Його красу у проповідях, піснях та серцях, сповнених подяки (Кол. 3:16). Після того як Петро став свідком страждань і воскресіння Христа, він зміг назвати себе «співучасником слави, що має відкритися» (1 Петр. 5:1). Відповідати на заклик Євангелії та зберегти віру — це, у певному сенсі, отримати цю красу й таким чином примножити її. «До цього й покликав вас нашою проповіддю Євангелії», — пише Павло у 2 Посланні до Солунян 2:14, — «щоб осягнути славу Господа нашого Ісуса Христа».
Навернення є прекрасним, бо Бог є прекрасним. Він прекрасний у величі та славі — цьому великому підсумку всіх Його атрибутів і якостей. Те, як Біблія описує красу Бога, є прекрасним саме по собі. Від святості, яка розкривається у розповідях П’ятикнижжя, через захоплені слова псалмів, епічну відповідь Бога на питання Йова, захоплення пророків, свідчення Євангелій, екстатичні доксології послань і до вражаючого апокаліпсису Івана — Біблія являє собою красу внутрішньо й незаперечно через красу Бога.
І цей Бог — чудовий, незбагненний і святий — знає нас, любить нас, обирає нас, кличе нас і рятує нас. «Бог, Який сказав: Нехай із темряви засяє світло! — освітив наші серця, щоб просвітити пізнання Божої слави в особі Ісуса Христа» (2 Кор. 4:6).
Уся краса навернення (яку нам ще належить досліджувати вічно) походить від краси Самого Бога і навіть затінюється нею. Його слава простягається безмежно на всі часи й водночас наближається до нас, щоб ми могли бачити її, пізнати Ісуса та змінитися назавжди.
[1] Брус Маршалл, Світ, Плоть і Отець Сміт (Бостон: Houghton Mifflin, 1945), 108. [2] К.С. Льюїс, Мерзенна сила (Нью-Йорк: Macmillan, 1970), 318-319.
