Сім років тому журнал Christianity Today попросив Джона Стотта оцінити зростання євангельської церкви. Ось його відповідь:
«Це зростання без глибини. Ніхто з нас не ставить під сумнів надзвичайне зростання церкви. Але здебільшого це було чисельне та статистичне зростання. Водночас зростання у сфері учнівства не було співмірним зі збільшенням кількості віруючих».
На жаль, через сім років ця оцінка залишається актуальною. Хоча наше зростання стало таким широким, як океан, за глибиною воно часто нагадує калюжу. Чому так відбувається? Що пішло не так? У найближчі місяці я запропоную п’ять причин, чому ми не займаємося учнівством — або принаймні робимо це не якісно.
Але спочатку: яка біблійна основа для учнівства? Підстав багато, але ключовий текст — це Євангеліє від Матвія 28:18–20:
«І підійшов Ісус і промовив до них: “Дана Мені вся влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам. І ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку! [Амінь]»
Тепер питання: чи цей наказ («Ідіть і навчіть…») стосується лише одинадцятьох учнів, до яких тоді говорив Ісус? Чи, можливо, він адресований кожному християнину?
Часом переклади дають враження, що акцент цього наказу зроблено на слові «ідіть», — саме тому цей текст став рушієм сучасного місіонерського руху. Але головне дієслово в реченні — «навчіть» (або «робіть учнями»). Один з коментаторів пояснює це так:
«Доручення Ісуса тут, в принципі, не стосується місії десь там, в іншій країні. Це доручення, яке робить учнівство нормальною програмою та пріоритетом для кожної церкви і кожного християнина».
Д. А. Карсон доходить такого ж висновку:
«Наказ було дано принаймні Одинадцятьом, але в їхній ролі учнів. Вони є прикладом для всіх послідовників Христа… Це обов’язок кожного учня Ісуса — робити інших такими ж, як і вони самі: учнями Ісуса Христа».
Це підводить мене до тривожного запитання. Якщо Сам Господь Ісус заповідав кожному християнину «робити учнів», чому не всі виконують цей наказ? Що заважає нашим церквам бути процвітаючими спільнотами, які займаються учнівством?
Дозвольте мені запропонувати п’ять причин — одну розглянемо зараз, а чотири інші обговоримо у наступних статтях.
Чому ми не займаємось учнівством? Бо ми проповідуємо дешеву благодать
Вам, напевно, відомий Дітріх Бонгеффер, німецький пастор і богослов. Він визначив дешеву благодать так:
«Дешева благодать — це проповідь прощення без вимоги покаяння, хрещення без церковної дисципліни. Причастя без сповіді. Дешева благодать — це благодать без учнівства, благодать без хреста, благодать без Ісуса Христа» («Ціна учнівства», с. 43–44).
Коли у вашій церкві проповідують Євангеліє, що чують люди? Чи звучить це так: «Звісно, ви згрішили. Але тепер усе прощено. Ісус заплатив за ваші гріхи. Тож тепер усе вирішено»?
Це нормально, якщо на цьому не зупинятися. Бо цього недостатньо. Проблема в тому, що таке Євангеліє не вимагає учнівства. Воно не передбачає покаяння. У ньому немає заклику до святості. Хіба це не суперечить словам Ісуса в Євангелії від Марка 8:34:
«Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною»?
Як говорить стара істина, благодать може бути безкоштовною, але вона не є дешевою. Вона коштувала Ісусу Його життя. І вона також коштуватиме нам нашого життя, якщо ми хочемо йти за Ним. Запрошення може бути адресоване всім, але тільки ті, хто відповідає на заклик Ісуса — зректися себе й узяти свій хрест, — справді прийняли його.
Отже, запитання: чи ми навчаємо цьому Євангелію у наших церквах? Чи містить наше Євангеліє вимогу учнівства? Чи ми починаємо запинатися і покашлювати, коли читаємо слова, які записані в Євангелії від Марка 8:34, намагаючись відсунути їх на другий план, сподіваючись, що ніхто не помітить і не зверне увагу? Це схоже на підписання договору, де є щось написано маленьким шрифтом, що воліють пропускати… Чи ми знижуємо «ціну» учнівства, аби залучити більше людей?
Інше, пов’язане з цим запитання: чи говоримо ми про Божу любов як про «безумовну»? Якщо так, то ми мимоволі сприяємо проблемі дешевої благодаті. Адже, в певному сенсі, Божа любов зовсім не є безумовною. Послухайте, що говорить про це Девід Паулісон:
«Хоча й правда, що Божа любов не залежить від того, що ви робите, вона дуже залежить від того, що зробив для вас Ісус Христос. У цьому сенсі вона є надзвичайно умовною. Вона коштувала Ісусу Його життя» (Божа Любов: Краща, ніж безумовна, с. 11).
Якщо ми не вчимо про «умовність» Божої любові, то пропонуємо дешеву благодать. Благодать, яка не вимагає радикальної покори, а лише сонного кивка. Благодать, яка не здатна зворушити і збурити, а лише приспати.
Євангеліє не є умовним («Якщо ти будеш слухатися Мене, Я любитиму тебе»). Але воно й не є безумовним («Я любитиму тебе, незалежно від того, слухаєшся ти Мене чи ні»). Євангеліє є протиумовним: «Я люблю тебе, хоча ти Мене й не слухався, тому що Мій Син послухався». А послух Сина заради нас спонукає нас любити й слухатися. Як сказав Ісус: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ів. 14:15).
Мій страх полягає в тому, що в нашому євангелізаційному прагненні досягти «прийняття рішень» від людей ми, можливо, зробили так, що багато з цих «рішень» є беззмістовними. Одне діло — «помолитися молитвою», зовсім інше — покаятися й повірити. Набагато легше пройтись по стежці з тирсою, ніж іти дорогою на Голгофу.
Як зробити благодать «дорожчою»?
Тож що ми можемо зробити, аби, якщо можна так сказати, зробити благодать «дорожчою»?
По-перше, коли ми проповідуємо Євангеліє, часто виникає спокуса зосередитися лише на ідентичності та місії Христа («Ісус — Син Божий, і Він помер за таких грішників, як ви»). Але ми повинні також проголошувати Його заклик: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мк. 8:34).
Нехай у жодного з наших слухачів не залишиться сумнівів: християнин демонструє свою віру тим, що зрікається себе та бере свій хрест. Це означає, що в нашій євангельській проповіді ми не повинні забувати, як Сам Ісус проповідував Євангеліє. Він закликав людей до покаяння так само, як і до віри (Мк. 1:15). Ці два аспекти нерозривні. Ми ніколи не повинні розділяти їх у нашій проповіді, наче «віра» є необхідною умовою для того, щоб стати християнином, а «покаяння» — необов’язковим доповненням для особливо ревних християн. Жоден із цих аспектів не підлягає обговоренню.
По-друге, коли люди запитують нас, як вони можуть бути впевненими, що справді перебувають у Христі, ми не повинні вказувати їм на колись виголошену молитву чи на вихід до кафедри. Біблійна основа впевненості — це наше постійне перебування на дорозі до Голгофи, несучи хрест сорому, а також приносячи плоди, достойні нашого покаяння (Мт. 3:8).
Дешева благодать може бути легшою «у придбанні». Вона може допомогти наповнити наші церкви. Але ми будемо спостерігати, як вони наповнюються людьми, які не є учнями, не хочуть бути ними і, відповідно, не мають бажання займатися учнівством. Ми створимо культуру, де учнівство фактично втрачає своє значення.
