Джонатан: Марку, давай поговоримо про відновлення церкви. Щоб розпочати, хотів би, щоб ти змалював умовне «до і після» для баптистської церкви на Капітолійському пагорбі — короткий знімок тодішнього стану і теперішнього.
Марк: У 1993 році пастор, який служив до мене, залишив служіння за не надто добрих обставин. А сама громада перебувала в центрі міста, яке на той час вважалося столицею вбивств у Сполучених Штатах. Із 1960-х років люди масово переїжджали в передмістя, тому багато церков у центрі міста занепадали: дехто просто виїжджав, інші — закривалися й продавали свої будівлі. Церква на Капітолійському пагорбі не була винятком — вона стала церквою людей літнього віку.
Джонатан: Якою була церква на той час?
Марк: Як я вже сказав, це переважно були літні люди. Будівля перебувала в поганому стані. Але люди були вірні — вони щиро любили Господа. Не можу сказати, що їх добре навчали впродовж років, і до того ж у них змінювались пастори майже безперервно. Усі вони були євангельськими віруючими, хіба що з одним винятком. Усі вірили в Біблію.
Мені здається, громада більше трималась купи завдяки культурним речам: спільним обідам, певному стилю музики, програмам, активностям. І, думаю, вони черпали відчуття важливості з того, де саме знаходилась будівля церкви — лише за кілька кварталів від Верховного суду і Капітолію. Це надавало їм відчуття, ніби ми перебуваємо в місці, яке має особливе значення для поширення Євангелія.
Через це вони робили великий акцент на євангелізації, у стилі Біллі Ґрема — з закликами до покаяння і всім, що з цим пов’язано. Також у них були місіонери, більшість із яких вирушили на місію ще в 1950-х роках, коли пастором був випускник Колумбійського коледжу. Саме під його керівництвом церква пережила потужне пробудження місіонерської активності. Отже, я прийшов у церкву з довгою історією вірності.
Джонатан: А скільки людей регулярно відвідувало церкву на той момент?
Марк: Близько 130 осіб, більшість із них були у віці від 70 до 75 років.
Джонатан: Минуло понад двадцять років. Як зараз виглядає церква на Капітолійському пагорбі?
Марк: Тепер більшість членів церкви живуть не в передмісті, а тут, на Пагорбі. Востаннє, коли ми підраховували, 55% наших членів мешкали в радіусі однієї милі від будівлі. Коли я тільки прийшов, таких було зовсім мало; навіть більшість попередніх пасторів жили в парафіяльному (церковному) будинку десь у Вірджинії.
Церква також значно помолодшала. Середній вік зараз, мабуть, близько 30 років. Ми максимально використали наявні місця, тож тепер у неділю зранку приходить приблизно тисяча людей — і будівля, фактично, повністю заповнена.
І дозволь сказати про це окремо: повна зала — це велике благословення для служіння іншим церквам. Бо коли ти переповнений, тобі більше не потрібно підтримувати міф, що ти — єдина «нормальна» церква в місті. Ти отримуєш свободу направляти людей до церков, які ближчі до їхнього дому. Ми можемо допомагати знаходити добрі церкви або сприяти їхньому створенню, якщо їх поки немає.
Джонатан: А як щодо євангелізацій та місій? Чи змінилося щось у цих напрямках?
Марк: Що стосується євангелізації, то, думаю, в суті багато залишилося незмінним. Ми більше не проводимо закликів до покаяння з виходом наперед до кафедри, але я намагаюся в кожній проповіді звертатися до слухачів із закликом покаятися і повірити — так само щиро, як будь-який проповідник до мене. Часто кажу щось на кшталт: «Якщо ви тут сьогодні і ще не є віруючими, ми з радістю подаруємо вам книгу Ґреґа Ґілберта Хто такий Ісус? — щоб ви могли прочитати її». Ми молимося й очікуємо плоду від цього.
Джонатан: А як із особистою євангелізацією? Чи діляться члени церкви Євангелієм більше, чи, можливо, менше?
Марк: Точно сказати не можу, але думаю, що більше. Коли я прийшов, церква була доволі зосереджена на культурі «подій». Ми намагалися залучити людей через рекламу — на радіо, у газетах — або організовували якісь великі заходи, щоб люди прийшли й послухали Євангеліє від «професійного проповідника».
Але я намагався — за допомогою молитви, любові та, зізнаюся, трохи докорів сумління — заохотити людей усвідомити особисту відповідальність ділитися Євангелієм. Ми хочемо так навчати наших членів, щоб вони добре знали Євангеліє, і могли легко та природно говорити про нього. Щоб воно було не десь далеко, а одразу на вустах. Щоб розуміли його настільки глибоко, що вміло й невимушено могли донести суть у звичайній розмові. Щоб Євангеліє виходило з їхніх вуст легко й щиро.
А щодо місій — скажу коротко: ми підтримуємо менше місіонерів (подружніх пар), але з більшою фінансовою допомогою.
Джонатан: У чому перевага такого підходу?
Марк: Ми не хочемо, щоб люди витрачали більшу частину свого часу на збір пожертв. Якщо ми впевнені в людині, то замість того, щоб надсилати їй 500 доларів на рік, ми даємо їй 35 000 або 70 000 доларів щороку — як своєму працівникові.
Це звільняє їх від постійного збору підтримки і дає можливість справді займатися місіонерством. А ще це чітко визначає наші стосунки: вони мають відповідальність перед нами, а ми — перед ними.
Джонатан: Перейдемо до такого дещо розпливчастого поняття, як «культура церкви». Чи є ще якісь способи описати зміни в церковній культурі — тоді й тепер?
Марк: Я не був тут раніше, тому мені складно судити. Але церква, яку я застав, була дуже доброзичлива, дуже гостинна — у такому південному, сільському стилі, звідки походили деякі її члени. Зараз же гостинність, яка характеризує нашу церкву, не пояснюється культурними традиціями. Це свідома гостинність — часто до людей, з якими в тебе майже немає нічого спільного.
Раніше, мабуть, основні теми розмов були про родину та футбол. А сьогодні, гадаю, це і проповіді, і учнівство, і можливості для євангелізації, і запитання про віру, і боротьба з гріхом — усе це, сподіваюся, звучить відкрито й щиро.
Джонатан: Тож, ти служиш тут уже 21 рік. Чи вважаєш себе «відновлювачем церкви»? Назвав би себе так?
Марк: Напевно, я й сам називав себе «відновлювачем церкви», і, певен, мене так називали інші — ще частіше. Безумовно, я підтримую справу відновлення церков. Але іноді я замислююся, наскільки корисною є сама ця термінологія — «відновлювач». Можливо, вона передбачає надто очевидний успіх у служіння, залишаючи осторонь реальність наступного пастора, якому доведеться продовжувати справу.
Тож я сумніваюся, наскільки правильним є титул «відновлювач церкви». Авжеж, ми прагнемо відновлення, ми молимося, щоб Бог відродив і зміцнив Свою Церкву. Але от сказати наперед: «Я відновлю цю церкву» — це вже зарозумілість, це гординя. Ми можемо чесно сказати, що прагнемо цього, молимося про це, працюємо задля цього.
Часом мене питають: «Чи можна відтворити те, що відбулося у нас?» Я чув і таку критику: «Марк — хороший служитель, але він просто не усвідомлює, що має особливий дар. Він думає, що справа в “Дев’яти ознаках”, а насправді це просто Божа благодать — і ось він надихає багатьох молодих пасторів цими “ознаками”, а в них нічого не виходить».
Я думаю, принаймні частково розумію, про що йдеться. Але хочу дати три зауваження.
По-перше, якщо я присвячую себе служінню молитви й Слова, як апостоли в Книзі Дії 6 розділ, то це цілком можливо відтворити. Тут немає нічого унікального, що було б властиве тільки мені чи лише цій церкві.
По-друге, ті речі, які ми практикуємо як церква — наші служіння, наше богослов’я, розуміння природи церкви, церковного устрою, членства — все це також можна повторити. У нас немає нічого особливого, що працює тільки тут.
Але по-третє, якщо під «відтворюваністю» мають на увазі: «Зроби ось ці речі — і обов’язково отримаєш ось такі плоди», — тоді я скажу: ні, у такому сенсі нічого не є відтворюваним.
Це — не в наших руках, а в руках Святого Духа. Я ніколи не думав: «Оскільки ми практикуємо послідовне пояснювальне проповідування (експозиційна проповідь), тому в нас переповнена церква, і люди постійно навертаються». Мене навіть не спокушає така думка, бо я впевнений: є пастори, які проповідують краще за мене, які набагато ретельніше дотримуються церковної дисципліни — а їхні церкви не заповнені. Це — благословення Святого Духа.
Але в нас є спокуса сказати: «О, подивіться, яке пробудження! Я зараз його “розберу по кісточках”, зрозумію, як воно сталося, і тоді знайду якісь надзвичайні методи, щоб отримати такі ж надзвичайні плоди».
Так, цілком правильно прагнути надзвичайних благословень, молитися за них і працювати задля них. Але шлях до цього не лежить через гігантські молитовні зібрання, не через щось незвичне або надзвичайне. Це — звичайні щоденні й щотижневі засоби благодаті: проповідування Божого Слова, хрещення та Вечеря Господня, участь у помісній церкві, плоди Духа.
Саме в цих звичайних речах ми маємо бути вірні. А тоді — вже справа Божа, якщо Він побажає дати надзвичайне благословення. Тож я вважаю, що слово «відновлення» церкви слід уживати лише заднім числом — щоб описати, що Бог зробив із деякими церквами, коли вони отримали нового пастора.
Джонатан: Отже, якщо озирнутися назад — чи справді Бог відновив цю церкву?
Марк: Безумовно, в якомусь сенсі так. Але навіть при цьому мені трохи незручно казати, що до мого приходу ця церква була повністю без життя. Це була євангельська церква; тут проповідували Євангеліє. Соціологічно й демографічно були непрості обставини, але я щиро ціную вірність, яку тут зберігали. Однак, якщо судити за багатьма зовнішніми критеріями — так, ця церква була відновлена.
Та згадаймо, як Павло пише до Коринтян: «Я посадив, Аполлос поливав, та зростив Бог» (1Кор. 3:6). Тож якщо вже дуже хочете визначити, хто був «відновлювачем», — це Бог. Саме Він відновлює.
Джонатан: Тобто, підсумовуючи: ти — за те, щоб пастори присвячували себе справі відновлення церков?
Марк: Абсолютно. Я дуже вдячний Центру відновлення церков і відділу роботи з існуючим церквами (які потребують допомоги) Північної баптистської місії. Вдячний за всі ці нові ініціативи, бо це хороший спосіб підтримати вірність пасторів у складних умовах. Я лише ставлю кілька запитань до термінології, яку ми використовуємо, і до припущень, які стоять за цими словами.
Бо є певна гординя в думці: «Я зможу!» — але ж усе це діло Святого Духа. Можна молитися, щоб Бог дав пробудження у новій церкві. Можна влаштувати серію зібрань, на які щовечора приїжджатиме Боб (потужний проповідник) і проповідуватиме. Але ти не можеш призначити Святого Духа, щоб Він спас сімнадцять душ. А тим більше — сто сімдесят.
І коли ми починаємо оцінювати ефективність служіння за його зовнішніми результатами, тоді й чуємо історії про великі церкви на Півдні, які під час заклику до хрещення посилали наперед красивих людей, щоби психологічно підштовхнути інших вийти та прийняти рішення. Оце вже — антиєвангеліє. Іронія в тому, що така церква переконана: вона існує заради невіруючих. І, можливо, вона навіть справді служить невіруючим — але не зовсім так, як собі уявляє.
Іншими словами, не варто бути надто залежними від «метрик», коли говоримо про відновлення церков.
Джонатан: Давай трохи повернемося до твого досвіду. Коли ти щойно прибув до цієї церкви, як ти оцінив її стан? Чи мав ти якусь стратегію на початок служіння? Часто це називають «баченням». То яке було твоє бачення? Чи мав ти план?
Марк: Проповідуй, молися, працюй і залишайся.
Я хотів проповідувати Слово, щотижня серйозно готуючись до проповіді. Хотів щодня молитися, особливо за членів нашої церкви поіменно. Хотів любити людей, будувати особисті стосунки, наставляти братів.
І, нарешті, я хотів бути готовим залишитися тут назавжди. Коли починаєш служіння в новому місці, майже напевно воно не зростатиме завдяки літнім людям. Навряд чи його будуть наповнювати вже утворені сім’ї, хіба що вони щойно переїхали в місто.
Зростання, швидше за все, відбудеться серед тих, хто на іншому етапі життя: молодь після коледжу, люди, що приїхали сюди заради роботи. Тож природно, що перше зростання церкви відбувається серед тих, хто ще не вкорінився в місцевій громаді.
І ось питання: як перейти від цього початкового етапу до стабільної, повноцінної спільноти, яка є зрілим свідченням Христової присутності? Це займає роки. Хтось буде з нами п’ять чи десять років — і Бог використає їх, щоб рухати справу вперед. А хтось залишиться на десятиліття. У мене є члени, які вже 20 років у церкві — і вони щиро діляться болем, бо багато разів прощалися з друзями. Я розумію їхній смуток, бо сам через це проходжу. Але я сприймаю це як «вартість підписки».
Це не означає, що треба стати черствим чи замкненим. Я переконаний, що можна мати емоційно здорове й повноцінне життя навіть у церкві, де чимало людей ідуть далі через п’ять або десять років.
Але все ж хтось має залишитися. Компонент «залишайся» часто випадає з уваги, хоча він надзвичайно важливий.
Джонатан: Звучить так, ніби ти більше батько, ніж підприємець. Адже більшість розмов про зростання церков звучать як бізнес-плани, побудовані на показниках. А ти говориш про виховання дитини, яка проходить різні періоди і етапи.
Марк: Чим більше ми зводимо служіння до моделі бізнесу, тим більше пастори починають мислити як генеральні директори, а не як пастирі. Вони думають: «Я хочу грати у вищій лізі — мені треба більша платформа».
Але якщо ти думаєш інакше, наприклад: «О, здається, у Боба м’якшає серце до Євангелія. Він намагається тягнутися до людей, навіть якщо йому фізично важко. Він і далі жертовно любить, хоча обставини в нього змінилися. Це прославляє Бога!» — ось це вже інше мислення. Такі речі не так легко виміряти цифрами. Але це — справжнє духовне зростання.
І це, без сумніву, буде дратувати когось у церкві. Але саме служителі мають мати зрілість бачити наперед, брати до уваги довгу дистанцію — і пам’ятати, що остаточним Оцінювачем усього буде Бог.
Джонатан: Які були перші труднощі, з якими ти зіткнувся?
Марк: Через те, що у нас не було пасторської ради, багато питань ставали справжніми кризами. Якби ми мали кількох визнаних пасторів, у церкві було б набагато більше миру. Без цього будь-яке питання сприймалося як загроза, бо я був єдиним очевидним джерелом авторитету.
Я не вважав таку ситуацію здоровою для церкви. Я не думав, що це піде церкві на користь у довгостроковій перспективі. І я не вважав, що це біблійно. Можна назвати безліч конкретних ситуацій, але справа не в окремих питаннях — справа в структурі, яка відкрила двері для зайвих і надмірних труднощів.
Джонатан: А були моменти, коли ти відчув, що «корабель розвертається»?
Марк: Так, коли ми перейшли від того, що тільки я був офіційно визнаним пастором, до шістьох визнаних пасторів, — це був переломний момент. Це стало джерелом життя і для мене, і для церкви. З того моменту було значно важче поставити під загрозу єдність або напрям руху церкви якимось окремим рішенням.
Джонатан: Тож якби ти складав список найнеобхіднішого для молодого пастора, який іде в церкву, що потребує відновлення, що було б у цьому списку?
Марк: Проповідуй хороші проповіді, поступово впроваджуй множинність пасторів і дбайливо стався до членства в церкві.
Джонатан: Ти говориш це в контексті Америки, чи маєш на увазі, що це актуально для церкви в Бразилії, Афганістані, Японії?
Марк: Я не уявляю культури, в якій ці речі не були б вірним відображенням Писання. Тож так — це стосується кожної точки на планеті.
Джонатан: Яких помилок ти припустився? І які уроки виніс із них?
Марк: Думаю, я не завжди тверезо оцінював, скільки насправді можуть «коштувати» певне рішення. У мене була своя позиція щодо жіночого служіння, щодо малих груп, радіопрограм, недільної школи для літніх сестер, Вечері Господньої у середу, американського та християнського прапорів… Можу продовжувати. Зовні здається, що ці речі мали одну «ціну», а насправді — іншу, набагато вищу. Маючи поруч раду пасторів, я, ймовірно, краще це бачив би.
Я часто кажу: у молодих хлопців — гострий зір, але погана глибина фокусу. І це був я. Я чітко бачив, що правильно, а що — ні, але не уявляв, як до цього прийти. Молодим служителям потрібні поруч старші брати, які допоможуть з цим.
Джонатан: Як ти думаєш, чи потрібен для такого служіння — «витягнути церкву з занепаду» — особливий тип пастора?
Марк: Це залежить від характеру самої церкви. Але якщо в тебе є схильність до конфліктності, якщо в тебе різкі кути, якщо твоя дружина сказала б мені, що ти з таких, — тоді, можливо, тобі краще заснувати нову церкву або піти до вже здорової. Але якщо ти опинився в громаді, що справді потребує серйозних змін, тоді спочатку ти маєш навчитися радіти тому, що в ній уже є доброго, а не одразу вказувати на все, що не так.
Якщо така милість не є чимось, чим Бог обдарував тебе від природи — або Бог ще не сформував цього в твоїй душі — тоді тобі буде дуже важко. Я знаю людей, які дуже доктринальні. У них є лише два режими.
Джонатан: Які саме два режими?
Марк: Правильно або неправильно. Щотижня мене запитують про щось, і я відповідаю: «Я не знаю». І мене це цілком влаштовує. Щоразу, коли я кажу «не знаю», я розвіюю будь-які ілюзії про те, що я — Бог.
Джонатан: Останнє запитання. Як це служіння відновлення впливає на дружину і дітей? Що варто враховувати в цьому аспекті?
Марк: Якщо щодо твоєї дружини та дітей є якісь очікування — краще, щоб вони були озвучені якомога чіткіше. Щоб ти міг або прийняти їх, або прямо відкинути. Дружина не повинна відчувати, що вона конкурує з твоїм служінням — особливо якщо твоє служіння пов’язане з церквою. Церква може знайти собі іншого пастора. Але твоя дружина не може знайти собі іншого чоловіка. І ти повинен це знати глибше, ніж вона.
Твоя дружина має бути однодумцем, бо інакше ти ризикуєш тим, що в її серці з’явиться привід віддалитися не лише від церкви, а, можливо, і від Господа. Тож ти маєш бути готовий брати провину на себе.
Чоловіки мають мислити довгостроково. Якщо ні, то вони ризикують порушити не лише сімейні стосунки, а й віру своєї дружини щодо церкви. Бо, по правді кажучи, успіх часто виявляється для сім’ї важчим випробуванням, ніж невдача. Успіх приносить безліч гарних на вигляд речей, які починають змагатися за твій час.
Але родини рідко функціонують так, як проекти. Так, вони можуть процвітати, але це зазвичай супроводжується великою кількістю боротьби. Перемоги приходять не так швидко. І тоді в чоловіка з’являється спокуса сказати: «Повернуся туди, де я бачив результати, де мені дякували, де я щось досягав. А тут — лише виснаження й відчуття, що мене не цінують».
Для пастора, що відновлює церкву, це служіння може стати дуже небезпечною пасткою.
