Пастори інколи припускаються таких помилок у контексті формальної церковної дисципліни:
- Не навчають свою церкву, що таке церковна дисципліна і чому її слід практикувати.
- Не практикують повноцінного членства, що включає: (1) навчання людей про те, що означає членство, перед тим як вони приєднаються до помісної церкви; (2) заохочення звичайних відвідувачів приєднатися до церкви; (3) ретельні співбесіди з кожним, хто хоче стати членом; (4) регулярний нагляд за всією паствою; (5) ведення актуального списку членів, який точно відображає тих, хто відвідує щотижневі зібрання.
- Не вчать свою церкву про біблійне навернення, зокрема про необхідність покаяння.
- Не пояснюють новим членам під час їхнього вступу до помісної церкви про можливість застосування церковної дисципліни та про те, що дострокове припинення членства в односторонньому порядку не працює.
- Не забезпечують відповідності публічних документів церкви (статуту, правил, установчих документів тощо) процедурам церковної дисципліни, наражаючи церкву на юридичний ризик.
- Не дотримуються кроків, викладених у Євангелії від Матвія 18 чи 1 Посланні до Коринтян 5, залежно від обставин. Наприклад, у ситуації з Євангелії від Матвія 18 вони не починають процес із приватного викриття гріха.
- Неправильно оцінюють швидкість, із якою слід переходити до формальної дисципліни: або надто зволікають, або поспішно приймають рішення.
- Не пояснюють адекватно своїй церкві, чому певний акт дисципліни є необхідним.
- Розповідають громаді забагато деталей про певний гріх, через який пропонують дисциплінарні заходи, цим самим принижуючи членів родини та спокушаючи слабших у вірі.
- Повністю зводять процес церковної дисципліни до юридичних дій (виключення з списків), мало уваги приділяючи духовному наставництву серця нерозкаяної людини.
- Не враховують різниці між типами грішників і того, як це може вплинути на тривалість терпіння церкви щодо певного зразка гріха перед переходом до наступних етапів дисципліни (див. 1 Сол. 5:14).
- Забувають, що самі живуть завдяки Божій милості, і тому ведуть процес дисципліни з позиції самоправедності. Інші помилки виникають із цього неправильного підходу, наприклад, надмірно суворий тон і відстороненість.
- Не люблять грішника по-справжньому, не благають Господа про його або її покаяння.
- Висувають надмірні вимоги до «тліючого ґнота» або «надламаної тростини». Іншими словами, встановлюють занадто високі стандарти покаяння для тих, хто глибоко потрапив у полон гріха.
- Не надають церкві належного наставництва щодо взаємодії з непокірним грішником, зокрема щодо того, як ставитися до нього чи неї в різних соціальних та побутових ситуаціях і як сприяти їхньому покаянню.
- Не запрошують людину, до якої застосовано дисциплінарні заходи, продовжувати відвідувати богослужіння, щоб вона могла слухати Слово Боже (за умови, що немає загрози кримінальної шкоди). Також не інформують церкву, що кожен має прагнути, аби ця людина продовжувала відвідувати церковні зібрання.
- Покладають всю відповідальність за керівництво дисциплінарним процесом на одну людину — старшого пастора, тим самим створюючи спокусу для членів церкви звинувачувати його в неправильних мотивах або навіть особистій мстивості.
- Не залучають служителів до життя церкви достатньою мірою, через що ті не знають стану пастви. Такий провал формуючої дисципліни неминуче послаблює здатність церкви ефективно здійснювати виправну дисципліну.
- Не навчають Слову Божому на регулярній основі.
- Дозволяють церкві підходити до випадків дисципліни з хибним духом помсти, замість того щоб плекати любовне бажання застерегти нерозкаяного грішника про майбутнє остаточне покарання від Бога.
- Застосовують дисципліну на небіблійних підставах (наприклад, гра в карти, танці тощо).
- Застосовують дисципліну з будь-якої причини, окрім добра для людини, добра для церкви, добра для суспільства, яке спостерігає, і слави Христа.
Примітка редактора: Ці пункти взято з додатку до книги Джонатана Лімана «Church Membership: How the World Knows Who Represents Jesus».
