Що ви подумали б про тренера, який інструктує своїх гравців, але ніколи не проводить з ними тренувань? Або про вчителя математики, який пояснює урок, але ніколи не виправляє помилки своїх учнів? Або про лікаря, який говорить про здоров’я, але ігнорує рак?
Ймовірно, ви сказали б, що всі вони роблять тільки половину своєї роботи. Спортивна підготовка вимагає як інструктажу, так і реальних тренувань. Викладання вимагає як пояснення, так і виправлення. Лікування вимагає заохочення до здоров’я і боротьби з хворобами. Вірно?
Отже, що ви думаєте про церкву, яка навчає та виконує заповідь учнівства, але не практикує церковну дисципліну? Це має для вас якесь значення? Я припускаю, що для багатьох церков це здається нормальним, адже кожна церква навчає та здійснює учнівство, але так мало з них практикують церковну дисципліну. Проблема в тому, що робити учнів без дисципліни — це так само абсурдно, як і для лікаря ігнорувати пухлину.
Я розумію, чому є небажання практикувати церковну дисципліну. Це складне питання з багатьох причин. Однак таке небажання може свідчити про те, що ми вважаємо себе мудрішими й люблячими за Бога. Адже Бог, зрештою, «любить, того й карає»; і «б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12:6). Чи знаємо ми краще за Бога?
Бог дисциплінує своїх дітей заради їхнього життя, духовного зростання та здоров’я: «для нашої користі, щоб ми стали учасниками Його святості» (Євр. 12:10). Так, це боляче, але це дає результат: «Усяке ж покарання в даний час не здається радістю, але смутком; та згодом ті, які навчені ним, приносять мирний плід праведності» (Євр. 12:11).
Плід праведності та миру! Це чудова картина.
Церковна дисципліна в кінцевому результаті веде до зростання церкви, так само як обрізка трояндового куща призводить до збільшення кількості троянд. Іншими словами, церковна дисципліна є частиною християнського учнівства. Зверніть увагу, що слова «учень» і «дисципліна» — етимологічні родичі. Обидва слова походять із царини освіти, яка включає навчання та виправлення. Не дивно, що вже століттями існує практика говорити про «формуючу дисципліну» та «виправну (коригуючу) дисципліну».
Моя мета в цій статті — ознайомити читача з основами виправної церковної дисципліни — «що», «коли», «як» і кілька слів про «чому».
Що таке церковна дисципліна?
Що таке виправна церковна дисципліна? Церковна дисципліна — це процес виправлення гріха в житті церкви та її членів. Це може означати виправлення гріха через приватну зустріч і слово напучування. А може означати виправлення гріха шляхом офіційного виключення людини з членів Церкви. Церковна дисципліна може здійснюватися різними способами, але її мета завжди одна — виправити порушення Божого закону серед Божого народу.
Не покарання, а виправлення, пророче застереження та передбачення
Це виправлення гріха не є каральною дією або розплатою; це не здійснення Божої справедливості, так би мовити. Це виправлення, пророче застереження та передбачення.
Коли я кажу, що це виправлення, я маю на увазі, що воно спрямоване на допомогу окремому християнину та церкві зростати в благочесті — у тому щоб бути подібним до Бога. Якщо член церкви схильний до пліток чи наклепів, інший член має виправити цей гріх, щоб той, хто пліткує, перестав пліткувати та говорив слова любові замість цього. Бог не використовує свої слова, щоб шкодити безпідставно; і Його народ не має так робити.
Коли я кажу, що церковна дисципліна є пророчою, я маю на увазі, що вона проливає світло Божої істини на помилки і гріх, щоб показати помилку та гріх. Вона виявляє рак у житті окремої людини чи всієї церкви, щоб цей рак був вилікуваний або вирізаний. Гріх — це майстер маскування. Наприклад, плітки часто носять маску «побожної турботи». Той, хто пліткує, може вважати свої слова розумними, навіть турботливими. Але церковна дисципліна виявляє гріх таким, яким він є. Вона виявляє гріх як для грішника, так і для всіх, хто залучений, щоб всі могли навчитися та отримати користь.
Коли я кажу, що церковна дисципліна є передбаченням, я маю на увазі, що це маленька картина суду в теперішньому часі, яка попереджає про ще більший суд у майбутньому (наприклад, 1 Кор. 5:5). Таке застереження не може бути нічим іншим, як благодаттю. Уявіть, що вчитель протягом усього семестру ставив студентці задовільні оцінки за тести, які вона провалювала, бо боявся її зневірити, а наприкінці семестру несправедливо залишив без успішного результату. Це не буде благодаттю! Точно так само церковна дисципліна є люблячим способом сказати людині, що потрапила в гріх: «Будь обережний, ще більша кара чекає, якщо ти продовжиш йти цим шляхом. Будь ласка, повернись зараз».
Не дивно, що людям не подобається дисципліна. Це важко. Але як милостивий Бог попереджає Свій народ про великий суд, що наближається, у порівняно малих формах зараз!
Біблійно-богословські основи
За церковною дисципліною стоїть один з великих проєктів викупительної історії — проєкт відновлення занепалого Божого народу до того місця, де вони знову зможуть відображати Бога, поширюючи Його доброчинне та життєствердне правління по всьому світі (Бут. 1:26-28; 3:1-6).
Адам і Єва мали відображати Бога, як і царство Ізраїлю. Однак їхня відмова представляти Боже правління, спричинена бажанням правити за власними умовами, призвела до вигнання з Божого саду. Так само й нездатність Ізраїлю зберегти Божий закон і відображати Його характер перед народами призвела до вигнання.
Як творіння, створене на образ Божий, ми своїми діями природно свідчимо про Нього, подібно до дзеркал, що відображають об’єкт, на який спрямовані. Проблема в тому, що гріховна людська природа спотворює цей образ, немов хвилясті дзеркала на ярмарку. Оскільки вона наповнена брехнею, світ робить хибний висновок: якщо люди обманюють, то й словам самого Бога не можна довіряти. Адже якщо Його творіння є брехливим, то, можливо, і Сам Творець такий?
На щастя, один із синів Адама, один із синів Ізраїля, досконало дотримувався Божого закону, і саме Його Павло описує як «Він – образ невидимого Бога» (Кол. 1:15). Тепер ті, хто об’єднаний з цим єдиним Сином, покликані нести той самий «образ», що ми вчимося робити через життя Церкви «від слави в славу» (Див. 2 Кор. 3:18; Рим. 8:29; 1 Кор. 15:49; Кол. 3:9-10).
Помісні церкви мають бути тими місцями на землі, де народи можуть знаходити людей, які все більше й більше правдиво відображають Бога. Коли світ спостерігає за святістю, любов’ю та єдністю в помісних церквах, він краще зрозуміє, яким є Бог насправді, і віддасть Йому хвалу (нап. Мт. 5:14-16; Ів. 13:34-35; 1 Петр. 2:12). Тому церковна дисципліна є відповіддю церкви, коли один з її членів не виконує волю Божу, порушуючи і не представляючи Його святість, любов чи єдність. Це спроба виправити спотворені образи, які виникають у житті тіла Христа, майже як очищення плям бруду з дзеркала.
Конкретні тексти
Ісус надає помісним церквам владу дисциплінувати своїх членів у Євангелії від Матвія 16:16-19 та 18:15-20. Влада ключів для зв’язування та розв’язування на землі, вперше згадана в Євангелії від Матвія 16:18, передається помісній церкві в Євангелії від Матвія 18:15-20, яку ми розглянемо більш детально нижче.
Павло описує процеси церковної дисципліни в кількох своїх посланнях, зокрема в 1 Коринтян 5; 2 Коринтян 2:6; Галатів 6:1; Ефесян 5:11; 1 Солунян 5:14; 2 Солунян 3:6-15; 1 Тимофія 5:19-20; 2 Тимофію 3:5 і Тита 3:9-11.
Іван згадує про дисципліну в 2 Посланні від Івана 10. Юда, здається, говорить про дисципліну у своєму посланні у 22-му та 23-му віршах. Можна навести ще багато прикладів. Насправді, церковна дисципліна — це те, про що Ісус і біблійні автори мають на увазі кожного разу, коли вони закликають своїх слухачів виправляти гріх у їхньому спільному житті.
Коли церква повинна практикувати дисципліну?
Коли церква повинна практикувати дисципліну? Коротка відповідь — коли хтось грішить. Однак відповідь може різнитися в залежності від того, чи йдеться про неформальну чи формальну церковну дисципліну, якщо використовувати розрізнення Джея Адамса між приватними конфліктами та публічними церковними конфліктами.
Будь-який гріх, серйозний чи незначний, може стати підставою для особистого докору між братами чи сестрами у вірі. Це не означає, що ми повинні докоряти за кожен гріх, скоєний членом церкви. Радше, будь-який гріх, незалежно від його масштабу, може стати темою для любовної розмови між двома християнами в приватній обстановці — залежно від розсудливості.
Однак коли йдеться про гріхи, що вимагають формальної або загальноцерковної дисципліни на рівні всієї громади, слід підходити до цього питання з особливою обережністю.
Біблійні списки
Деякі богослови минулого пропонували списки, коли доцільно здійснювати формальну (загальноцерковну) дисципліну. Наприклад, конгрегаціоністський проповідник Джон Енджел Джеймс зазначав, що п’ять видів злочинів повинні підлягати дисципліні:
- усі скандальні пороки та аморальності (нап, 1 Кор. 5:11-13);
- заперечення фундаментальних християнських доктрин (нап, Гал. 1:8; 2 Тим. 2:17-21; 1 Тим. 6:3-5; 2 Ів. 10-11);
- розпалювання ворожнечі та розділень (Тит. 3:10);
- невиконання обов’язку щодо підтримки своїх найближчих родичів, коли вони перебувають у нужді (нап, 1 Тим. 5:8);
- непримирена ворожнеча (нап, Мт. 18:7).
Такі біблійні списки можуть бути корисними до певної міри. Зверніть увагу, що всі гріхи, які описуються, є серйозними і мають зовнішній прояв. Вони не є просто внутрішніми гріхами серця; їх можна побачити очима або почути вухами. І в цьому зовнішньому прояві вони вводять в оману як світ, так і інших братів та сестер у Христі щодо християнства.
Однак те, що такі списки не враховують, — це велика кількість гріхів, які Писання ніколи не згадує (наприклад, аборт?). Крім того, тексти про церковну дисципліну можуть згадувати лише один конкретний гріх, як-от 1 Посланні до Коринтян 5, де йдеться про гріх інтимних стосунків з жінкою свого батька, але, звичайно, Павло не має на увазі, що церкви повинні застосовувати церковну дисципліну лише до цього гріха. Як церквам варто розширювати ці приклади на інші гріхи?
Зовнішній, серйозний і нерозкаяний
Один зі способів підсумувати біблійні твердження — це сказати, що загальноцерковна дисципліна необхідна в разі зовнішнього, серйозного та нерозкаяного гріха.
- Гріх повинен мати зовнішній прояв. Це повинно бути щось таке, що можна побачити очима або почути вухами. Церкви не повинні поспішати застосовувати дисципліну щоразу, коли вони підозрюють жадібність чи гординю в чиємусь серці. Справа не в тому, що гріхи серця не є серйозними. Справа в тому, що Господь знає, що ми не можемо бачити серце один одного, і справжні проблеми серця з часом все одно вийдуть на поверхню (1 Цар. 16:7; Мт. 7:17-18; Мк. 7:21).
- По-друге, гріх повинен бути серйозним. Наприклад, я можу помітити, як брат перебільшує деталі історії, а потім особисто поговорити з ним про це. Але навіть якщо він заперечує, я, ймовірно, не буду ставити його перед церквою. Чому? По-перше, щось на кшталт гріха прикрашання історій коріниться в набагато більш значущих і невидимих гріхах, таких як ідолопоклонство і самовиправдання. Це ті гріхи, які я хочу обговорити з ним наодинці. По-друге, прагнення вирішити кожен дрібний гріх у житті церкви, ймовірно, викличе параною та сприятиме розвитку легалізму. По-третє, очевидно, що в житті церкви має бути місце для любові, яка «покриває багато гріхів» (1 Пет. 4:8). Не кожен гріх має бути переслідуваний до кінця. На щастя, Бог не робить цього щодо нас.
- Нарешті, формальна (загальноцерковна) дисципліна є відповідним курсом дій, коли гріх є нерозкаяним. Людина, що потрапила в серйозний гріх, була особисто звернена до Божих заповідей у Писанні, але вона не хоче відмовитись від цього гріха. Судячи з усього, людина цінує гріх більше, ніж Ісуса. Існує, можливо, один виняток, який ми розглянемо нижче.
Всі три фактори мали місце під час мого першого досвіду з церковною дисципліною. Людина, про яку йшлося, була хорошим другом і партнером по бігу. Однак я та церква не помічали, що він веде спосіб життя, пов’язаний з сексуальним гріхом, щонайменше до того моменту, коли він розповів мені про це під час обіду. Одразу я запитав його, чи знає він, що каже Біблія про таку діяльність, і він відповів, що знає. Однак він сказав, що в цьому питанні він примирився з Богом. Я закликав його покаятися. Інші також згодом звернулися до нього з тим самим закликом. Але він відповів нам усім: «Бог не має нічого проти цього». Після кількох місяців таких розмов церква офіційно виключила його з числа своїх членів. Його гріх був серйозним, нерозкаяним і мав чіткий зовнішній прояв. Це вводило в оману інших як всередині, так і поза церквою, щодо того, що означає бути християнином. Церква витратила кілька місяців на те, щоб досягти цього чоловіка. Ми любили його. Ми хотіли, щоб він відмовився від свого гріха і зрозумів, що Ісус є більш цінним, ніж усе, що може дати цей світ. Однак було зрозуміло майже одразу, що він не має наміру покаятися. Він був рішучий. Зробивши вибір між своїм гріхом і Словом Божим, він вибрав гріх. Тому церква офіційно вжила заходів.
Як церква має практикувати дисципліну?
Як церква повинна практикувати церковну дисципліну? Ісус надає основний план у Євангелії від Матвія 18:15-17. Він говорить своїм учням:
«Якщо згрішить твій брат проти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав свого брата, а коли не послухає, візьми із собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося кожне слово; коли не послухає їх, скажи Церкві, а коли й Церкви не послухає, нехай буде тобі як язичник і митник».
Зверніть увагу, що конфлікт починається між двома братами, і його вирішення повинно розширюватися лише настільки, наскільки це необхідно для досягнення примирення. Ісус описує цей процес у чотири кроки.
Чотири основні кроки
- Якщо проблему гріха можна вирішити між двома людьми самостійно, тоді справа закрита.
- Якщо проблема не може бути вирішена, скривджений брат повинен привести двох або трьох інших, щоб «щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося кожне слово» (Мт. 18:16). Ісус використовує цю фразу з книги Второзаконня 19, де в контексті це має на меті захистити людей від неправдивих обвинувачень. Насправді, в книзі Второзаконня вимагається «докладне дослідження», коли є сумніви щодо злочину (Втор. 19:18). Я вважаю, що Ісус також хоче, щоб християни дбали про істину та справедливість, що може потребувати належної перевірки. Два чи три свідки повинні мати можливість підтвердити, що дійсно є серйозний і явний гріх, і що, насправді, грішник не кається. Сподіваємось, залучення інших людей допоможе або привести грішника до тями, або допомогти скривдженому побачити, що йому не слід так сильно ображатися. Обидва ці кроки можуть займати кілька зустрічей, залежно від того, що вважають доцільним сторони.
- Якщо втручання двох чи трьох не призвело до вирішення проблеми, скривджена сторона має повідомити церкву (Мт. 18:17а). У нашій церкві це зазвичай робиться через пасторів, оскільки Господь надав церкві пасторів для нагляду за всіма справами церкви (1 Тим. 5:17; Євр. 13:17; 1 Петра 5:2). Пастори оголошують ім’я того, хто звинувачується в явному, серйозному та нерозкаяному гріху. Вони надають дуже короткий опис самого гріха, який не має спонукати інших до спотикання або завдавати надмірного сорому членам родини. Зазвичай після цього дається два місяці для того, щоб громада звернулася до грішника та закликала його або її до покаяння.
- Останнім кроком церковної дисципліни є виключення з братерства та членства в церкві, що фактично означає виключення від Вечері Господньої: «а коли й Церкви не послухає, нехай буде тобі як язичник і митник» (Мт. 18:17б). До нього мають ставити як того, хто поза народом Божим, того, хто не має права брати участь у Вечері Господній (хоча йому, ймовірно, буде запропоновано продовжувати відвідувати зібрання церкви; див. обговорення нижче). У нашій церкві цей крок здійснюється після того, як спливе два місяці, і людина відмовляється покинути свій гріх. Два місяці — це умовний термін, звісно, це просто базовий графік, який відповідає звичайним зборам членів церкви. В будь-якій конкретній ситуації церква може вирішити прискорити або уповільнити цей процес.
Чому слід уповільнювати або прискорювати процес дисципліни?
Іноді процеси дисципліни мають рухатися повільніше. Наприклад, коли грішник виявляє хоча б деякий інтерес до боротьби зі своїм гріхом. Потрібно враховувати не лише природу гріха, але й самого грішника. Різні грішники, прямо кажучи, потребують різних підходів. Як навчає Павло: «Напоумляйте тих, хто порушує порядок, підбадьорюйте малодушних, захищайте немічних, будьте терпеливими до всіх» (1 Сол. 5:14). Іноді не відразу можна зрозуміти, чи людина байдужа до свого гріха, чи справді вона є слабкою.
Пам’ятаю, як працював із одним братом, який потрапив у залежність. Деякий час я не був певен, чи він просто вигадує виправдання своїм моральним падінням, чи його душа справді ослабла, спотворена й зранена роками гріха, що значно ускладнювало відмову від нього. Відповідь на ці питання має впливати на темп процесу дисципліни.
Іноді процеси дисципліни повинні рухатися швидше, що може означати пропуск одного або двох кроків, описаних Ісусом у Євангелії від Матвія 18. Дві очевидних біблійних підстави для прискорення процесу дисципліни — це: I. Поділ у церкві II. Публічний скандал (тобто гріх, який спотворює свідчення Христа церквою за межами самої церкви).
Щодо першої категорії, Павло каже: «Людину‑єретика після першого й другого напоумлення оминай» (Тит. 3:10). Не зовсім зрозуміло, який процес мав на увазі Павло. Проте його слова вказують на те, що церква повинна швидко й рішуче реагувати на розділювачів ради єдності тіла.
Ще швидший процес описано в 1 Посланні до Коринтян 5, де Павло закликає церкву негайно вигнати людину, що здійснює публічний скандальний гріх — гріх, який не схвалює навіть нехристиянська спільнота. Насправді, Павло навіть не наказує церкві попереджати цього чоловіка на випадок, якщо він покається. Він просто каже: «Віддати такого сатані» (1 Кор. 5:5а).
Чому оминати питання покаяння та не дати чоловікові другого шансу? Справа не в тому, що Павло не цікавиться покаянням або другим шансом. Він наказує церкві вигнати цього чоловіка, щоб «щоби дух спасся в день [нашого] Господа [Ісуса Христа]» (1 Кор. 5:5б). Безумовно, Павло відкритий до того, щоб цей чоловік знову приєднався до церкви, якщо він справді покається (див. 2 Кор. 2:5-8). Але суть в тому, що його гріх є публічно відомим і робить публічну заяву про Христа. Тому церква повинна відповісти такою ж публічною заявою перед світом: «Це неприпустимо! Християни так не чинять!»
Варто зазначити, що в 1 Посланні до Коринтян 5, не було сумнівів щодо того, чи був цей чоловік грішником. Це був безсумнівний факт. Однак, якщо є сумніви щодо того, чи має місце гріх, навіть якщо це скандальний гріх, церква повинна достатньо приділити часу, щоб провести ретельне розслідування, як це вимагає Ісус у Євангелії від Матвія 18. Наприклад, церква не повинна дисциплінувати когось за привласнення коштів (публічно скандальний гріх) на основі чуток, тільки щоб через три місяці світські суди закрили справу через недостатність доказів.
Отже, які два фактори можуть змусити церкву прискорити процес дисципліни? Церква може вважати за доцільне рухатися швидше, коли: I. існує безпосередня загроза єдності тіла церкви II. є гріх, який може завдати великої шкоди імені Христа в суспільстві.
Не існує точної формули для визначення того, коли одна з цих ліній перетинається, тому церква добре робить, коли призначає кілька благочестивих служителів для нагляду за такими важкими питаннями.
Відвідування та відновлення
Члени церкви часто запитують, чи може людина, яку виключили з членства та заборонили брати участь у Вечері Господній, продовжувати відвідувати щотижневі зібрання церкви, та як їм слід поводитись із цією людиною протягом тижня. Новий Завіт висвітлює це питання в кількох місцях (1 Кор. 5:9, 11; 2 Сол. 3:6, 14-15; 2 Тим. 3:5; Тит. 3:10; 2 Ів. 10), і різні обставини можуть вимагати різних підходів. Однак настанови, які дають старійшини в моїй церкві, зазвичай можна підсумувати двома основними пунктами:
- За винятком випадків, коли присутність нерозкаяної людини є фізичною загрозою для людей, церква повинна гостинно і доброзичливо приймати її на щотижневих зібраннях. Немає кращого місця для цієї людини, ніж сидіти і слухати проповідь Слова Божого.
- Хоча члени сім’ї людини до якої застосована церковна дисципліна, без сумніву, повинні продовжувати виконувати біблійні обов’язки які стосуються сімейного життя (нап, Еф. 6:1-3; 1 Тим. 5:8; 1 Петр. 3:1-2), але стосунки членів церкви з такою людиною повинні значно змінитися. Взаємодія не повинна характеризуватися невимушеністю чи дружелюбністю, але цілеспрямованими розмовами про покаяння.
Відновлення в спільноті церкви відбувається, коли з’являються ознаки справжнього покаяння. Те, як виглядає справжнє покаяння, залежить від природи гріха. Іноді покаяння є чітким і однозначним, як у випадку з чоловіком, який залишив свою дружину. Для нього покаяння означає повернення до неї, все просто. Однак інколи покаяння не полягає у повному подоланні гріха, а у прояві нової рішучості в боротьбі з ним, як у людини, що потрапила в цикл залежності.
Очевидно, питання справжнього покаяння є складним і вимагає великої мудрості. Обережність має бути збалансована з співчуттям. Час може знадобитися для того, щоб покаяння проявилося через його плоди, але не варто затягувати з цим (див. 2 Кор. 2:5-8). Коли церква вирішить відновити людину яка розкаялась, в своїй спільності та за столом Господнім, не повинно йтися про жодний період випробування або членство якогось другого «сорту». Скоріше церква має публічно оголосити про своє прощення (Ів. 20:23), підтвердити свою любов до людини яка розкаялась (2 Кор. 2:8) і святкувати (Лк. 15:24).
Чому церква повинна практикувати дисципліну?
Коли церква починає практикувати церковну дисципліну, вона часто стикається з реальними ситуаціями, які є складними і не мають точного «case-study» в Писанні, що допомогло б їй розібратися в численних обставинах. Не завжди буде зрозуміло, чи потрібна формальна церковна дисципліна, скільки часу повинні тривати процеси, чи справді винна людина покаялася, і так далі.
Працюючи над цими складними питаннями, церква і її лідери повинні пам’ятати, що церква покликана, перш за все, охороняти ім’я і славу Христа. По суті, церковна дисципліна стосується репутації Христа і того, чи може церква продовжувати підтверджувати усне сповідування когось, чиє життя грубо спотворює образ Христа. Гріхи та обставини самого гріха будуть сильно відрізнятися, але це єдине питання яке завжди має бути на першому плані в думках нашої церкви: «Як гріх цього грішника і наша відповідь на нього відображають святу любов Христа?»
Адже піклуватися про репутацію Христа означає:
- Піклуватися про благо невіруючих. Коли церкви не практикують церковну дисципліну, вони починають ставати схожими на світ. Вони стають, як сіль, що втратила свою солоність, і яка нінащо вже не буде більше придатна, хіба щоб топтали її люди (Мт. 5:13). Вони більше не є свідченням для світу, що загубився в темряві.
- Піклуватися про інших членів церкви. Християни повинні прагнути виглядати як Ісус, і церковна дисципліна допомагає зберігати чіткість цього святого образу. Кожного разу, коли відбувається формальний акт дисципліни, члени церкви згадують про важливість і серйозне ставлення до свого особистого життя. Як добре зауважив конгрегаціоніст Джеймс:
«Переваги дисципліни очевидні. Вона повертає назад відступників, виявляє лицемірів, поширює благотворний страх серед церкви, додає новий стимул до пильності та молитви, однозначно свідчить про людську слабкість і наслідки гріха, а також публічно свідчить проти беззаконня».
- Піклуватися про людей, які потрапили в гріх. В 1 Посланні до Коринтян 5 розділі Павло знав, що найбільш люблячий спосіб дій — це виключити людину з церкви «щоби дух спасся в день [нашого] Господа [Ісуса Христа]» (1 Кор. 5:5).
Чому церква повинна практикувати дисципліну? Заради блага людини грішить, блага невіруючих, блага церкви і слави Христа. Пам’ятання цих основних цілей допоможе церквам і служителям переходити від одного складного випадку до іншого, знаючи, що Божа мудрість і любов переможуть, навіть коли наша людська мудрість і любов є недосконалими.
